Олександр Токар

Є у нашому степу, за селом, широка, але неглибока балка. Літні люди називали її Царівочкою. Кого не спитаєш, чому в неї таке ім’я, ніхто не знає. Царівочка – і все. Балка простяглась через усе поле і закінчується аж у луці, де протікає невелика річечка Кривець. Влітку у балці багато польових квітів.

Цвіте деревій, синіють Петрові батоги, духм’яно пахне квітка земляного горіха. Багато пирію, інших трав. Тут, у балці, зупинялись на постій жниварі і полільниці, уночі пасли волів та коней. Молоді жінки та дівчата плели віночки з квітів, а вертаючи додому, клали їх на свої коси. Вінки були їм до лиця. Засмаглі на сонці, жіночки у вінках були схожі на польових царівен.

Літньої днини у Царівочці ми не раз пересиджували громи та зливи. Зранку, бувало, ніхто не передбачав дощу. У чистому небі пливе сонце, поливає землю густою, як подих гарячої печі, спекою. Та ось перед обідом, коли в’язальниці добре натомляться, з-за лісосмуги, що тільки мріє на видноколі, випливає хмара, буркочучи глухим громом. Налетів вітер, здійняв пилюку і кинув її у балку. А хмара пливе й пливе, уже й сонце сховала. Раптом хмару прорвало, й на землю ринули важкі потоки. Усі кинулись на польовий стан, лише коні, запряжені у лобогрійки, стоять, опустивши голови.

Виливши воду, хмара стає легкою, вітер швидко заганяє її за виднокіл. Заграло сонце, в небі засяяла райдуга. Один кінець її у хмарах, а другий у річці. Так, ніби вона набирає воду з річки і подає у хмари.

Після грози все оживає, тягнеться вгору: і трави, і соняшники, і квіти, навіть журавель біля криниці підняв порожнє відро, ніби тягнеться до райдуги, щоб набрати води. Косарі розпрягають коней, пускають пастись, а самі сідають обідати.

Дядько Єгор, який точить коси для лобогрійки, промовляє: “Райдуга – то на врожай”.