Олександр Токар

Кожної весни, як розтануть сніги і в низини побіжать струмочки, наша тиха, лагідна і сумирна Оріль розливається на чотири броди. Під водою ховаються луки, а діброва біля річки опиняється по коліна у воді. Жінки й молодиці в нашому селі радіють: буде в чому вибілювати полотно.

І справді, як тільки спадуть води, добре пригріє сонце, луки за селом стають білими від сувоїв полотна, які несуть сюди сільські ткалі. Сувої лежать на мілководді кілька годин, потім їх витягають з води, б’ють праниками, розстеляють на траві.

Повертаючись зі школи, йдемо до річки, що вже увійшла і береги. У воді, біля берега, росте молодий очерет і рогіз. Ми рвемо коріння цих рослин, воно пахне болотом, але дуже смачне. В голодний рік, після війни, коріння очерету, так звані шпичаки, були для нас, голодних, доброю їжею.

З луків лине пісня “Розлилися води на чотири броди”. Заводить її Марія Ярошенко, яка дуже гарно співала сама і доньку Галю навчила співати. Пісню підхоплює Векла Гоголь: “Що в першому броді соловей співає, а в другому броді зозуля кує”. Гарна пісня, широка, як оці луки, і чиста, як вода в тихій Орелі.

А сонце припікає, і ми скидаємо одяг, готові кинутись у воду. Однак мами суворо попереджують: ще рано купатись, вода ще не нагрілась, і вітер перепелиний, тобто холодний.

Та коли настає літо, ми днюємо і ночуємо тут. Ловимо рибу, збираємо дику цибулю, коріння лопуцьків, печемо стару картоплю. І так непомітно спливає літо, одне, друге, третє, і вже настає час, коли нам треба покидати і річку, і село, їхати в пошуках долі.

Але де б ми не ходили, за які горизонти б не водило нас життя, ми завжди згадуємо наші луки, де білилось полотно, і нашу тиху, лагідну, красиву і добру річку свого дитинства.