Олександр Токар

З дитинства люблю це свято за його поетичність та ліричний настрій. Прокидаюсь від того, що в сусідньому дворі дід Маркело клепає косу і серпа. Надворі ще рано, ще й сонце не скоро зійде, а бабуся Маркелка вже в празниковій одежі, чекає діда з мішком та кошиком, поки він мантачить знаряддя косовиці. Невздовзі старі вирушають до діброви збирати лікарські трави. По дорозі до них приєднуються бабусі, молодиці, що теж прямують на луки.

Люди поспішають, бо  ж здавна відомо, що всі трави треба збирати до схід сонця, коли вони повні лікувальної сили. Віднайшовши потрібну травицю, кущ, жінки  подумки моляться Божій матері, примовляючи:”Мати Божа ходила, зілля родила, відром поливала – нам поміч давала”. Зимової пори, пори, коли ми простужувались у снігу чи крижаній купелі, бабуся Маркелка щоразу приходила на поміч, готуючи відвари, рятувала нас від ангіни, нежиті й кашлю своїми травами, зібраними в зеленій діброві за селом.

Діди ж косили жовті трави і квіти, годували ними корів, аби масло було жовтим, лікувальним і смачним. Настояну на травах воду давали худобі проти всіляких хвороб.Казали: травнева роса краща від вівса. Свого часу в стареньких бабусь, що жили в нашому селі, були трави: од ревматизму, порізів, од живота, кашлю й кольки, просто кажучи, від усяких хвороб. Дідусі любили це свято ще й тому, що після повернення з діброви та луки збирались в садку, під деревами й чаркувались на честь свята Симона зілоти.

Бабусі співали: “Зілот Симон оре, а Спаситель сіє, нехай приймається, а я зіллячка нарву, нехай помогається”.