Олександр Токар

Двадцять четвертого лютого за православним календарем день святого Власа.

Святий Улас вважається покровителем свійської худоби. У важкі повоєнні роки наші мами чекали цього дня з особливим нетерпінням. Казали: як прийшов Улас – то вже дотягнуть наші корівки-годувальниці до трави, до паші. Святий Улас не дасть худобі загинути. Цього дня матінка рано-пораненьку посилала мене у хлів: “Піди глянь, чи не змерзла корівка”. А на Власа, часто буває, ще стоять морози. Відчиняю двері, в лице віє теплим молочним духом.

Наша Красуня повертає голову і стиха мукає, мовляв, жива я ще, жива. Заходить матінка, кропить корову свяченою водицею, дає скоринку хліба. До цього дня уже закінчувались кукурудзяне бадилля, солома, очерет, якими у важкі часи годували худобу. І тоді, казали старі люди, у селянські двори заходила коров’яча смерть.

Для запобігання падежу худоби віруючі жінки вночі таємно в одних сорочках з розпущеним волоссям здійснювали обряд закопування коров’ячої смерті. Вважається за гріх на Власа бити худобу. У нашому селі, пам’ятаю, взагалі не лаяли худобу.

Казали: “Корову бити – молочка не пити”, “Корова в теплі – молоко на столі”, “Побив дід бичка та позбавився молочка”, “З маслом та сметаною і бабусин черевик з’їси”. У якійсь північній країні стоїть пам’ятник корові з написом: “Наша годувальниця”.

Після Власа невздовзі наступає піст, а тому закінчувались весілля. З цим днем пов’язували й закінчення зими. Кажуть: «Прийшов Влас – з печі злазь». Морози цього дня обіцяють бурхливу весну, спекотне літо.