Олександр Токар

Коли після холодів у наші степові краї прилітають вітри з Таврії, абрикосу за моєю хатою не впізнати. Спочатку дерево викидає бруньки і стає схожим на великодне яєчко – таке воно чисте, блідо-рожеве. Абрикоса дуже вимоглива до тепла, а тому її садять завжди на осонні.

І вона після зими ловить кожен сонячний промінчик, і вся купається в теплі квітневого дня. А потім непомітно розкриває бруньки і вибухає таким чистим, таким ніжним шумовинням, що аж очам боляче від того білого вогню. Усе село залите абрикосовими садками.

Пам’ятаю, наприкінці сорокових- на початку п’ятдесятих років, коли почали садити полезахисні смуги, то й у степу з’явилося багато абрикос. І тепер щовесни і наше село, і степ залиті абрикосовим квітом. А вже як настане літо і почнуть стигнути черешні, вишні, абрикоси, зі степу, з садків ллється солодкий аромат. Буває, абрикоси вродять так рясно, що господарки не знають, куди з ними діватись. Ось тоді плоди засипають у великі діжки, в яких абрикоси починають шумувати. А як виграються, жінки й молодиці починають гнати вино.

Хто хоч раз скуштував абрикосівки, скаже, яке це добре і корисне зілля. А сусідка наша, тітонька Мар’яна Артюшенчиха, уміла готувати ще й абрикосовий лікер, він називається абрикотин. Куди тому італійському “Амаретті”!

Пам’ятаю, як однієї зими стояли люті морози. І абрикосові бруньки, як, до речі, бруньки інших кісточкових, були вражені холодами, а тому й не розквітли.

Зате через весну абрикоси буяли рясно й розкішно, як ніколи. Вони, як світлі посланці весни, нагадують нам, що закінчились холоди, прийшло тепло в наш дім, в нашу Україну, в наші серця. Тож нехай завжди рясно цвіте абрикоса на щедрі хліби, на густі ароматні вина.