Олександр Токар

Неподалік села Комісарівка, що в П’ятихатському районі, глибокий зелений байрак. На його схилах ростуть високі білі акації, поміж них – густа травиця. А на самому дні байрака, у густих заростях трави, блищить криниця. Ні журавля над нею, ані цямрин.

Дзюрчить собі чиста, як сльоза, холодна вода. Хтось, добра душа, приладнав до криниці трубу, й вода тепер по ній тече, вибігає в байрак, і там потічок губиться в зеленій високій траві. Сюди прилітають птахи попити свіженької прохолоди, прибігає польовий звірок погамувати спрагу. А навкруги тиша, тільки в гущавині тернику вночі співає соловей та, бува, заскрекоче сорока у верховітті акації, де чорніє  її гніздо.

Тільки на великі свята селянські сюди з’їжджаються трактористи й сівачі, доярки й телятниці відпочити на роздоллі, у степовій тиші, попити свіженької криничної води. І поспівати про те, як копав козак криниченьку…

– Хто бодай раз скуштує води з нашої криниці, – сказав мені сільський голова Комісарівки Олександр Малоок, – назавжди прикипить серцем до неї.

– А що для вас особисто ця криниця? – питаю Малоока.

Моє дитинство, моє життя, моя рідна сторона, – каже Олександр Іванович і додає:-Кожна людина повинна триматись своєї землі, тому що  земля – наша годувальниця. А якщо ви говорите відносно криниці, то криниця, звичайно, це вода, яка  дає життя і наснагу всім нам.

А джерельце в криниці нуртує й нуртує і подає з глибин землі чисту водицю. І тече ця вода через весни й літа, напуваючи людину і все живе у цьому благодатному куточку.