Олександр Токар

За день-два до виходу на жнива село споряджає у поле одного з найшанованіших косарів, а з ним кілька в’язальниць.

Жінки у святковому вбранні: білих, з поліського льону, вишитих кофтинах, легких спідницях. А коли ті вертають з поля, несучи в руках великі пшеничні снопи, старе й мале виходить зустрічати новий урожай. І тоді здається, що вулиця, село і весь білий світ яснішають від того сяйва, що його випромінюють золоті снопи пшениці.

А потім на вигоні, де вишикувані комбайни, сходяться механізатори, ковалі, агрономи, вся обслуга жнив. І всі у селі, хто бодай трохи вільний, поспішають на свято. Грає урочиста музика, і, захмелілі від від радості, що дочекались врожаю, люди посміхаються, здоровлять одне одного зі святом зажинок.

З великих снопів, принесених з поля, в’яжуть невеликі снопики, і голова правління селянської спілки вручає їх кожному членові збиральних екіпажів. Звичайний сніп нагадував селянину прожитий рік власного життя, а кожен колос – то день роботи в полі, за кермом трактора, біля ковальського горна. Сніп – це символ хліборобської праці, символ життя, що проходить в постійному круговороті – від осінньої сівби до зрілого хліба, до ясночолого снопа.

І так вічно, від покоління до покоління. І є глибокий символ у тому, що, одержавши сніп із рук голови правління, механізатор передає його синові чи доньці, які прийшли на свято, – нерозривний зв’язок поколінь, вічність життя. І як добре в цю чисту хвилину стояти під високим блакитним небом, милуватись хлібом, що пахне полем, вітром, сонцем.

Голова звертається до жниварів з напутнім словом, бажає добрих намолотів, вручає механізаторам пам’ятні подарунки. І ось чути команду: “По машинах”. Загуркотіли мотори, і збиральний загін вирушає в поле, на жнива.

Тепер село живе хлібом, дихає хлібом і снить хлібом.