Олександр Токар

Ніби хтось хмільний і дуже веселий пройшовся городами і палісадниками нашого села. Жартуючи, сипнув з чарівного рукава насіння, і тепер між городиною і довкруг осель бризнуло яскравими квітами. Серед них – палка красоля, гвоздика, королевий цвіт, нечесана панна, багряні майори. Від їхнього квіту посвітліло довкруг. Буйно ростуть жоржини. Вони стоять високі, розкішні, а голівки мають білі, жовті, темно-червоні. Пізнього вечора виходжу з будинку у двір, надіючись побачити зорепад. А зорі висять у небі, ніби вимиті, і цвітуть червоними жоржинами. Та ось виходить місяць, зорі бліднуть, але тепер вони схожі…знову ж таки на жоржини, тільки жовті.

Я не бачив такого квіткового багатства, як у нас в Приоріллі. У кожної господині двору свої уподобання, тому й садять такі різноманітні квіти. Ось тітонька Ярошенчиха завжди садила айстри. У неї і межа, й стежина в городі обсаджені айстрами. Ця квітка осені – улюблениця багатьох селянок, тому діти, йдучи в школу, несуть цілі снопи айстр. У нас на подвір’ї рясно квітли нечесані панни і кручені паничі. Матінка садили їх довкруг старої груші.

Кручені паничі п’ялися по стовбуру дерева аж до гілок, а тому здавалось, ніби груша вдягла зелену спідницю, помережену великими блакитними квітами. Якось весною посіяв на маминій могилі багато різних квітів, а нещодавно приїхав провідати село і бачу: всі квіти посохли від спеки, лише нечесана панна квітне, як і колись у мами на городі.

Я немало поїздив по світу, а українську хату завжди пізнавав по тому, що росте в палісаднику, в дворі, на городі. Там завжди цвітуть айстри, гвоздики, чорнобривці: у Казахстані, за Уралом, у Баня Луці і Прняворі – цих боснійських містах, в Білорусії і Росії, у Молдові.

Спливає  серпень, все холоднішають ранки й свіжішають ночі. Ніби поспішаючи нарадувати людей своєю красою, буйно квітнуть айстри, чорнобривці, жоржини. Погляньте вночі на небо, й ви побачите, що й зорі, ніби жоржини, цвітуть.