Олександр Токар

За нашим селом, одразу там, де кінчаються городи й садки, розляглись зелені луки. Я люблю їх будь-якої, пори, а особливо тоді, коли вони розквітають білими жіночими кофтинами. Наші мами виходили на сінокіс зодягнутими дуже просто, але гарно. Може, хотіли сподобатись одна одній, щоб у доброму настрої почати велику й важку частку селянської роботи. При цьому любили співати. Співали, згрібаючи сіно й складаючи його в скирти, співали, повертаючись з поля.

Ще й зараз дзвенять мені в душі оті пісні, що вічно йдуть біля серця: «На городі верба рясна», «В кінці греблі шумлять  верби». А як гарно виводили Марія Ярошенко, Ольга Бовт, Харитина Бабенко. Сам Іван Козловський міг би похвалити.

І ось трави скошені, сіно складене в копиці. І вже кличе жінок пшеничне поле. Скрекотять лобогрійки. Услід за ними йдуть в’язальниці, схиляються над кожним снопом. І так з липня у серпень кланяються наші мами хлібові, ниві, усьому білому світу. Якось Марія Микитівна Ярошенко сказала мені: “Я стільки нав’язала пшеничних перевесел, що ними можна було б підперезати землю. Одне слово: прожила це життя, як на широкій ниві. Наробилась і набачилась горя і дива”.

…Відлетіли весни й літечка, і вже мало зосталось отих красивих і ставних в’язальниць. Але кожної весни рястом беруться луки і нові люди виходять на сінокіс. І там, де косили наші мамі, лягають нові покоси, і де співали вони молодими, народжуються нові пісні.