Олександр Токар

Я не стрічав ніде  такої посмішки, як у нашої мами. Чи з поля вертає, чи з лугу, нароблена, заклопотана, що ми з братиками й підступитись не сміємо, а вона усміхнеться, спитає: «Як тут у вас, синочки мої?» І ми вже готові летіти їй назустріч, аби обійняти, притулитись до її долонь.

Вони завжди пахли то пшеничним колоском, то м’ятою з лугу, то яблуками з саду. Долоні сухі, вузлуваті, але завжди теплі й лагідні. Чекаючи матір, ми вже нагріли води в казанку, нарвали корові березки в городі та мишію, і мама сідає доїти корову.

У вечірню тишу зеленого двору б’ють тугі цівки молока. За кілька хвилин молоко шумує, густа піна вже вибивається з дійниці. Процідивши молоко, матінка дістає з кошика хліб, який вона привезла зі степу. ”Це від зайчика польового”,- каже вона і розламує на нас трьох. Від теплого молока по всьому тілу розливається така млість, що ми швиденько доїдаємо пізню вечерю і падаємо сонні на встелену полином долівку, де лежать рядно і подушки. І вже не чуємо, як мама стелиться поруч з нами і поринає в сон.

Свій перший гонорар у районній газеті я витратив на подарунок для мами, свою першу зарплату на заводі я віддав мамі, щоб вона справила чоботи. Усі мої дарунки мама сприймала з такою посмішкою, що за неї я міг би віддати все, що я мав, увесь світ прихилити до неї.

Щоразу, коли приїздив у гості, вона лагідно посміхалась, питаючи: “Чи ти схуднув, мабуть, якісь клопоти тебе тривожать? А я ж казала тобі, щоб працював біля землі. І я була б спокійніша”.

Але доля вела мене і моїх ровесників за інші гони, за дальні горизонти…

Через багато літ услід за поетом звертаюсь до неньки:

Я б тобі хліба приніс, якщо можна,
Я б тобі пісню приніс, якщо можна,
Мамо, до тебе немає дороги…