Олександр Токар

Коли на гілках бузку починають вибухати бруньки і з’являється клейке пахуче листячко, а на березах вискакують сіренькі котики, я поспішаю в долину біля річки Оріль. Там уже буйно квітнуть півники, а поміж них пробивається до сонця квіточка, якої я не знаю по імені. Вона розкрила блакитні оченята і здивовано спостерігає за мною.

Може, боїться, що я зірву її, як півника, і покуштую на смак. Але не буду, рости, голубенька, радуй зір людини і весняного дня, що, так само, як і ти, блакитноокий, і так само переживає, щоб якась заблудла хмарка не затьмарила йому сонця.

А в недалекому  озерці, на луках, розкошує птаство: качки, гуси, чаплі. Серед них упізнаю бугая. Ось він занурює у воду тонкого довгого дзьоба і на все довкілля розлягаються дивні звуки, чимось схожі на низький голос оркестрової труби, яку настроюють перед початком концерту. То є весільна пісня цього птаха: чиста, світла,як весняний ранок.

І раптом поміж її звуками чую спів жайворонка. Підіймаю голову і високо в небі, аж під самим сонцем, бачу маленьку сіру пташку, що тріпоче крильцями й сипле на землю срібні звуки. Вони падають сонячними зайчиками на траву, на жовті голівки латаття, на темну воду озера…Зачувши срібні дзвони, прокидається вітерець, біжить по зеленій травичці, пригинаючи її до землі, потім перескакує на воду, заламує шапку очеретові, а далі поспіша до діброви, яка синіє на березі Орелі.

Добігши до перших дерев, обнімає їх теплими руками й захмеліло опускається на коліна…

Весна…