Олександр Токар

Є за нашим селом такий куточок степу, куди я завжди приходжу, як на побачення з юністю. Тут ціле літо квітнуть ружі – оті степові мальви. Вони невисокі, і пелюстки в них не такі великі як у їх сестер, що цвітуть у палісаднику під вікнами хати. Але й степові ружі такі ж гарні та привабливі, що навіть дикі груші з недалекої діброви підійшли сюди помилуватись красою квітки.

Колись тут, очевидно, брали глину для будівництва хат. Глинище заросло чебрецем, подорожником, шавлією, іншою травицею, і звичайно ж мальвами. Їх не рвуть так, як, скажімо, той же чебрець чи євшан-зілля, і вони ціле літо, аж до осені квітнуть блідо-рожевими пелюстками. Стоять світлі, горді, але трохи чомусь печальні.

Серединою літа сюди приходять дівчата: старші й підлітки, сплітають вінки з мальви, щоб потім пустити їх за водою. Дівчатка йшли джо річки, граціозно несучи на своїх голівках розкішні вінки. Гойдається степ увесь в цвіту, від руж і васильків він блакитно-рожевий, а над цією красою ніби пливуть дівчата. Голубіє безмежне небо. І тиша, і мовчання. Над дівчатами кружляють метелики, сідають на віночки.

Цими днями приходжу до театру на виставу. Біля вішалки бачу: скидають пальта і кожушки дівчата й молодиці. І щось невимовно далеке, дороге та незабутнє війнуло мені в очі: кофти ж на жінках вишиті мальвами.

– Де ви їх бачили, такі гарні квіти? – питаю в молодиці.

– А їх у нас за селом, у степу скільки завгодно, – посміхається одна. – Аби тільки вмів переносити на полотно.

Я ще довго згадуватиму ту зустріч в театрі, і ще нитиме душа за нашим чудовим кусочком сткпу, де завжди зоріють мальви.