Олександр Токар

Теплий, ласкавий день літечка 1951-го року. В нашій сільській школі зелено як на Трійцю. В класах пахне любистком, м’ятою, квітом білої акації. На столах і партах букети бузку, а високі вікна класів прикрашені гілками кленів та ясенів. А ми, чотирнадцяти-п’ятнадцятилітні хлопці та дівчата, почуваємо себе на сьомому небі, адже нам вручають свідоцтва про закінчення семирічної школи. О, в ті часи то була неабияка освіта. А ми пишалися ще й тим, що першими у повоєнний час стали випускниками школи. Вручаючи свідоцтва, наша улюблена вчителька Валентина Степанівна Жернова каже напутнє слово.

– Любі мої, дорогі дівчата і хлопці. Сьогодні у мене подвійне почуття: легкого суму і великої радості. Сумно тому, що розлучаюсь із вами, а радісно з того, що ви рушаєте у широкий світ. Перед вами відчинені двері двері технікумів, ремісничих і залізничних училищ. Але я раджу вам продовжити навчання у середній школі.

Усі ми, селянські діти, виростали тоді на бідному повоєнному хлібі, не мали ні красивого одягу, ні взуття, а тому прагнули швидше опанувати хорошу робітничу професію, щоб самим заробляти свій хліб. А тому брались за навчання й роботу з такою енергією, яка гідна пошани. Віктор Раєвський, Володимир Бандура, Валентин Лошаденко, Володимир Найда стали інженерами, Валентина Топчій, Григорій Пухкало, Віталій Топчій, Володимир Токар – лікарями, Галина Ярошенко, Віра Гоголь – майстрами токарної справи на заводі, Алла Костюченко – знатною дояркою, Іван Курінний – ковалем, а наш неперевершений кресляр, кращий математик і фізик школи Олексій П’яних, якому ми всі пророкували майбутнє талановитого інженера, несподівано обрав професію військового лікаря. Він вступив до Вищого військово-морського медичного училища в Одесі. Пам’ятаю, коли він приїздив на канікули у формі курсанта, дівчата в нашому та й сусідньому селі, зустрічаючи моряка, спалахували густим рум’янцем. Олексій довго служив на Флоті, потім в Армії, а після того, як пішов у запас, здійснив давню свою, ще з юнацьких літ, мрію: збудував у селі великий просторий дім, такий, щоб не тісно було ані йому, ані нащадкам.

Якось під час зустрічі з учнями середньої школи в селі Личкове мене запитали: чи можна зараз випускникові сільської школи без грошей вступити до вузу?

Я відповів: якщо дуже схотіти – можна. І розповів своїм слухачам про такий випадок. Один з наших односельців кілька років підряд вступав до медичного інституту, але щоразу не добирав необхідної кількості балів. Йому радили піти до іншого вузу, де менші конкурси. А він сказав: я хочу стати лікарем. Зараз він знаний у медичних колах фахівець, працює в Дніпропетровську.

…Давно посивіли мої ровесники, уже всім, хто в далекому 1951 році закінчував семирічку, повернуло на осінь. Але багато з них ще працюють: хто на заводі, хто в лікарні.

А нещодано ми – випускники Великокозирщанської  школи – зустрілись зі своєю юністю. Теплої вересневої днини з’їхались до свого села, звідки на початку п’ятдесятих ще зовсім юними вирушали у світи. Згадали рідну школу, якої, на жаль, уже немає, як нема і того куточка села, біля річки, де вона стояла. Потрапила в зону будівництва каналу Дніпро-Донбас. Тепер на тому місці, за каналом, сіють жита, кукурудзу, і вже ніщо не нагадує ані про школу, ні про хати й садки, що колись були тут.

Але ми всі пам’ятаємо і стежину, що водила нас до школи, і високі світлі, як юнацька мрія, класи, і своїх дорогів учителів, які виводили нас на широкі шляхи життя…