Олександр Токар

Суботнього дня поспішаю на електричку. І вже біля самого залізничного вокзалу в лице раптом війнуло теплим духом свіжого хліба. Так і є: на прилавках кіосків, яких так багато в цьому місці, лежать свіжі, ще теплі паляниці.

Хліба тут багато, різних сортів і видів, що й очі розбігаються: білий, сірий, здоба, круглий, квадратний, батони, бублики з маком, булочки з повидлом, пироги. Беру хлібину, заходжу у вагон. Тільки рушив поїзд і всілись пасажири, чую позаду хтось питає: де це воно так пахне хлібом, аж слинка тече.

А я вдихаю п’янкий аромат паляниці й бачу видиво: матінка дістає з нашої голубої печі повновидий, ніби місяць, хліб, спечений на капустяному листі. Це щоб не приставав до нього попілець з поду печі. Паляниця, поки гаряча, не любить твердого столу, їй стели подушки, і мати справді стелить кілька подушок, накриває білим рушником, кладе буханці і зверху теж накриває. Кілька гарячих горбиків, на яких ми гріємо руки й чекаємо-не дочекаємось, поки хліб прохолоне. Тоді матуся бере хлібину, ріже всім по доброму окрайцю, ми розкошуємо за столом, запиваючи хліб узваром а чи молоком.

Для сільської дитини, для нашого покоління найкращим гостинцем завжди був хліб. Особливо після війни. Їдуть сусіди до міста і мати  дає їм гроші, просить купити хліба, двісті карбованців коштувала тоді паляниця на ринку. В магазинах теж продавали, тільки по картках. Для порівняння скажу: коли мати продавала курку за тридцять карбованців, півсела заздрило її виторгу.

А потім настав світлий час, відмінили карткову систему і ось ми поїхали до міста. Заходимо до магазину, продавець вручає кожному по хлібині. Виходимо за поріг, розламуємо на трьох і хлібини як не було. Вертаю до магазину, і, схиливши голову, щоб не впізнали, подаю гроші.  “Та бери скільки хочеш”, – сказала жінка. -“Хліба тепер багато”.

І все таки до кінця сорокових – початку п’ятдесятих років, селяни, хоч і вирощували пшеницю на колгоспному полі, але не наїдалися хліба. Рік працює мама в ланці, а піде до комори одержувати зерно на трудодні, а повертається з невеличким клунком гороху або ячменю.

“Мій хлібе рідний, ти бував в ціні в літа важкі, у бідні трудодні”, – напише поет. Кажуть, що ціну хлібові скласти дуже просто: вартість пального, мінеральних добрив та гербіцидів, амортизація техніки, і вже видно його собівартість. Але ж помножте оце все на хліборобське хвилювання та нервування за долю врожаю. Не множиться, заперечите. Та спливає вересень, минають останні строки сівби, а на землю не впало жодної краплини. І серце хлібороба тліє на попіл від нервування. Або лежать на пшеничному полі глибокі сніги.

Раптом Середземномор’я дихнуло теплом, сніг розтав і вже на полях ясніють блюдця води. І тут мороз, вода скрижаніла, і на весну, там де були блюдечка, чорніють латки загиблої пшениці. І так завжди: то спека, то дощ, то мороз. І душа селянина не на місці. Так що в усі часи хліб дається нелегко. Через те він і не вельми дешевий. Тому вже не треба звертатись, як було колись, з закликом до людей: шануймо хліб. І вже не побачиш дітей, що ганяють булку, ніби футбольний м’яч. Минулося. І добре, що минулось, що люди навчились цінувати хліб.

Колос до колоса-сонячний сніп,
Пригорща зерен – багато.
Тільки як пахне на припічку хліб,
В хаті всміхається свято.

Нехай же у вашій хаті завжди пахне свіжим хлібом.