Олександр Токар

 Я народився і виріс у мальовничому куточку села. За кілька хат кінчалась вулиця й починався великий яблуневий сад. Одним крилом він виходив до Кривця – малесенької річки, а друге крило його діставало поля. Одразу за городами розкинулись луки з озерцями, зелені левади з вербами. На узвишші біля левади стояв потемнілий вітряк, що вдень і вночі ловив крилами вітри і все намагався злетіти увись.

А між городами й луками було старе глинище…Патріарх села нашого Павло Скороход казав: “З цього глинища починалась наша вулиця. Більше двохсот років тому сюди приїхали запорозькі козаки й почали будуватись. Основу хат вони ставили з товстих дубових колод (так звані сохи), які з’єднували балками, плели хворостяні стіни і обмазували їх глиною, яку брали неподалік майбутніх осель”.

Колись це глинище нагадувало собою велетенську глибоку чашу. А після того як люди перестали тут копати жовту глину, глинище осіло, поросло травою, тереном, жостером. В густих кущах спокійно жила дрібна птаха: соловейки, сорокопуди, горобці. Щоліта вони тут виводили своє потомство. І навіть сорока, що жила неподалік і робила піратські нальоти на квоччині сімейства у дворах і садках, не могла дістати пташини, бо вона селилась в такій гущавині, через яку й вуж не пролізе. Росли тут чебрець і васильки, а також мальви, які ми називали собачими ружами. Мальви були низенькі, не такі, що ростуть в палісадниках і на городах. Та коли на початку теплого літа вони починали викидати білі, жовті, блідорожеві дзвіночки, наше глинище нагадувало пістрявий килим. На Купайла дівчата плели з квітів гарні віночки і йшли до річки пускати їх за водою.

Після зими талі води стікали на дно глинища і там утворювались блюдечка озерець. У затишку, на теплому осонні, вода швидко нагрівалась і ми вже у квітні купалися й загорали. До початку літа хлопці були смагляві й бронзотілі, як травневі хрущі.

У зеленій чащі ми припинали телят, пасли коней. Тут ми стрічали череду, яка вертала з луків. Приходимо зарані, рвемо полин, чебрець, василечки, іншу травицю, робимо постелі і лягаємо горичерева. У високому небі пливуть легкі, зарожевілі від призахідного сонця хмари. Вони схожі на коней і корів, на гарби, завантажені снопами.

А найбільше нагадували вітрильники: я бачив перед собою безкрайню синяву океану, а себе – капітаном фрегата чи бодай невеликої шхуни. Та більшість хлопців вважали, що вони штурмани далекого плавання. Штурман звучало романтично і вагоміше, ніж капітан. До речі, багато моїх ровесників здійснили свою мрію, плавали в морях і океанах: Микола Гоголь, Степан Земляний, Микола Руденко, Олексій П’яних та інші. А один земляк наш таки став капітаном, і коли приїздив у відпустку додому в формі морського офіцера з кортиком, наші дівчата й хлопці втрачали спокій.

Зимою у глинищі ми вчились літати на лижах і ковзанах, які називали снігурами. Ранньої весни стрічали тут з Єгипту, з Нілу, качок, гусей і лебедів, які гніздились на луках…

З тих пір далеко відлетіли наші дитячі та юначі літа, спливли у безкрайній синяві неба. Але я ніколи не забуваю тієї пори. Зрідка приїду літньої днини в село, піду до глинища, стану скраю зеленої чаші та й гукну: “Добридень, моя дорога молодосте!” І чую з луків неподалік озивається сіра чаєчка: “Добридень!”