Олександр Токар

На стінах нашої хати завжди було багато рушників. Вони обіймали своїми крилами вікна і портрети, ікони на покуті. Рушники були не тільки невід’ємною часткою сільського побуту, а й живою сторінкою історії родини, сім’ї, часткою маминої біографії. Ще дівчиною, готуючись до заміжжя, ненька пряла, ткала полотно, вибілювала його й вишивала.

Вона гаптувала їх двома кольорами: червоним і чорним, як людське життя, як жіноча доля. Особливо гарними виходили на рушниках мальви, кетяги калини, півні з високо піднесеними головами, червоними гребенями. На окремих рушниках були вишиті слова з народних пісень.

Пам’ятаю: “Ой, не шуми, луже, зелений гаю, не завдавай серцю жалю”. По цих вишитих рядках ми ще до школи вивчали азбуку. Любив я, коли мати знімала рушники зі стін і прала. А виправши, вішала на вервечці, протягнутій від сінешних дверей через увесь двір аж до погрібника. На тлі зеленого літнього двору і городу вони видавались ще гарнішими, привабливішими.

Я мав стерегти, щоб ластівка чи горобець не сіли на рушник. Стережу якось, коли це йде тітка Марія Ярошенко, мама моєї однокласниці Галі, та й каже: “А я оце зранку подивилась на сонце, а воно таке ясне, бо вмилось і втерлось насухо чистим рушником. Отим, мабуть, що кетяги калини на ньому”.

…Рано моє покоління пішло на свій хліб: сталь варити, залізо кувати, вирощувати хліб, зводити будинки. Та де б ми не були, нас завжди тягло до рідних осель з рушниками на стінах. Там і сніжної зими жаріли кетяги калини, красувались мальви, і веселі півники стояли з гордо піднесеними головами. І коли я студентом збирався в неблизький світ – на цілинні жнива – мати витягла рушник зі скрині й поклала мені на плечі гаптованих півнів. “Хай буде тобі на спомин”, – сказала.

З тих пір спливло не одне десятиліття. Немає, на жаль, матері, і я вже посивів, як голуб, та коли дістаю зі схову рушник, на ньому оживає все моє життя, всі мої дороги, радісні й сумні. Кладу його на плечі й відчуваю який він теплий, бо його вишивали мамині руки, ним утиралось літнє сонечко.