Олександр Токар

Сьогодні дев’яте травня. По великих і малих річках пливуть до Чорного моря вінки з весняних квітів. Це символ пам’яті загиблих земляків, символ скорботи. А мені згадується перший мирний травень.

…Ранком дев’ятого травня сорок п’ятого року з нашого кутка вирушала у степ жіноча бригада. Молодиці вели корів, запряжених у плуги, а позаду тяглася гарба з водою, кухарським начинням. Уже виїхали далеченько за село, як одна з жінок гукнула: заждіть, хтось навперейми скаче на коні. Коли вершник наблизився, ми упізнали  у нього  вістового з сільради. Спинивши коня й відхекавшись, він гукнув: “Щойно зателефонували з району: війні кінець. Перемога. Веліли вертатись, будемо святкувати”.

І ось  у вишняку старого колгоспного саду вирили кабицю, і наші неперевершені кухарки Векла Гоголь і Домаха Кушпіт зварили перший повоєнний куліш, простіше кажучи, кандьор – пшоно, картопля і все це заправлене старим пахучим салом.

Пригубили вишнівки, заспівали про чаєчку-небогу, пораділи й поплакали. А на другий день – у поле. Орали, сіяли, ждали своїх з війська. Але дуже мало повернулось моїх земляків з війни. Федір Ткачук – безногим інвалідом, Остап Гоголь прибився з далекого чужинського полону, а пізніше – Іван Земляний, котрий чудом уцілів у німецькому концтаборі і був визволений союзниками. Іван Бандура, Трохим Костюченко, Василь Заливаха, Тимофій Ярошенко та ще багато-багато – ціла рота моїх краян так і не вернуолсь.

Вже й літа спливли, як вода по каменю, вже й посивіли їх вдови, пішли за межу вічності. А їх так і нема. І все ж усіх, хто сьогодні живий, не полишає надія: а може? Моя ровесниця і землячка донька Тимофія Ярошенка Галина каже мені: “Нещодавно одержую листа від слідопитів. І серце зойкнуло: може, щось про тата. І це через 54 роки після закінчення війни”.

…Виходжу на святкову площу міста, закутого в бетон і асфальт і чую: росте з-під асфальту трава, сміються закохані. Дивовижні свічки каштанів піднялися вгору, у небо до сонця. Дівчата сплітають вінки з весняних квітів. Сьогодні ці вінки пливуть по великих, малих річках України до моря, як символ пам’яті і скорботи про тих, хто не вернувся з фронтових доріг, але навіки зостався у серцях живих.