Олександр Токар

Двадцятого лютого в народному календарі День Парфентія. Свято ніби-то й невелике, але саме на Парфентія припадають “зимові діди”. Наші люди вшановують пам’ять своїх пращурів.

В українців, як, до речі, і в інших народів, існує кілька свят поклоніння пращурам. Серед них – Різдво, Великдень, Зелені свята, Спаса та інші. Але найбільші з них, звичайно, Різдво і Свята вечеря. Недарма ж, перед тим, як розпочати вечерю напередодні Різдва Христового, глава родини найперше звертається до пращурів, запрошуючи їх до столу. Як твердять дослідники, уявлення про матеріальність душі, яка відчуває голод, холод, існувало і в інших народів. І коли ми, дітвора, підходили до столу, матінка научала: дмухніть на лаву, щоб не присісти якоїсь душечки.

Шанобливе ставлення до предків в усі часи мало високоморальні риси. Передусім – незаперечлива повага до небіжчиків. Місця поховання у нас вважаються священними. Там завжди квіти, дерева. В Україні з давніх давен на могилах висаджували калину, тополю, вербу. “Будуть пташки прилітати, калиноньку їсти, будуть йому приносити з України вісті”. Так співається в пісні про козака, який загинув на війні.

Обряд пошанування предків нині дуже потрібний. Адже кожному в Україні є для кого готувати вечерю, є кого запрошувати до неї. Надто важка доля випала нашому народові: голодомори, війни залишили по собі мільйони могил. Наш святий обов’язок – не забувати про тих, хто не повернувся до отчого дому. Щоб пам’ятали нас грядущі, мусимо повернути національну обітницю – вечерю для дідів.