Олександр Токар

Біля нашої хати ростуть високі акації. Вони вже старі, й кора на них потріскалась, а тому хлоп’ятам легко залізти на самісінький вершечок дерева. Звідти видно степ, і залізницю, по якій біжать пасажирські поїзди. І так хочеться кожному з нас потрапити на якийсь із них і поїхати до міста, в якому асфальт, дзвенять трамваї, бігають тролейбуси.

Минув час і я справді сів на поїзд і вирушив у світи. Над селом стоїть рання осінь. Гуляє листя в садках, і павутиння бабиного літа плете дивну пряжу. Я виглянув у вікно вагона і побачив, як разом з поїздом рушають і тополі, що ростуть над шляхом, і садки над річкою. Вони біжать за мною, але не можуть гукнути: куди ж ти, на кого полишаєш нас?

Я став учнем залізничного училища, кожної неділі приїжджав у гості до мами, в село. Вересень і жовтень купаються в холодному вогні. Та ось догоріли свічки тополь, почорніли садки від дощу, але серцю важко розлучатись з ними. Потім був завод, університет…і мені усе ніколи вирватись до рідного села. А там же чекала матінка, виходила за двір, стрічала людей, що йшли з поїзда.

Зараз дорога додому пролягла через моє серце і воно веде мене до рідних піль, до села, до хати. Цвітуть над шляхом блакитні петрові батоги, біліють, як зорі, ромашки, пахне медом вечірнє поле. Серед хліба в’ється неширока стежина, що веде до рідної хати, до рідної хати, до моїх акацій… Тихе надвечір’я стоїть над селом. Ось і поріг. Може, вийде матінка, вибіжать брати, щоб навперебій просити в мене приміряти кашкет і шинелю. Рипнули двері, на порозі стає чужа жінка, йде до колодязя набрати води. Привіталась до незнайомого чоловіка, набрала спокійно води й повернулась до хати.

А мені на серці біль і сум… А тому й благаю всіх: приїжджайте частіше додому: до рідного села, до мами, до отчого порогу.