Олександр Токар

Є у нашому селі один двір, повз який проходжу з душевним трепетом. Колись у ньому стояли великі конюшні, куди нас, хлопців-школярів тягнуло, як магнітом. На цьому подвір’ї я вперше з душевним трепетом сів на коня і дуже боявся, щоб не сповзти з його спини. А пізніше, коли пройшли науку їзди, ми вилітали з цього двору, як вихор, і мчали до річки, щоб скупати чалих та буланих. І було в нас таке відчуття, ніби ми летимо не на конях, а на власних крилах.

А скільки радості і вдоволення пережили ми, коли уперше дядько Федір, колгоспний конюх, узяв нас у нічне. Приводимо коней на луки ще завидна, путаємо, а потім вирушаємо до лісу, щоб назбирати гілля. І ось настає ніч, ми запалюємо вогонь. Суха деревина горить високим рівним полум’ям. Поглянеш угору, а там чорне, і глибоке-глибоке небо, всіяне зорями.

Ближче до півночі встає місяць, небо ясніє, зірки меркнуть. Нас огортає сон, і ми пірнаємо в нього, як у теплу нічну воду недалекої річки. Ми потім не раз водили коней за село в нічне і пасли їх то під лісом, то біля озерець Бушлине, Глибоке, Калинове. В різних місцях росте різна травиця, а тому на кожних луках свої фарби, свої запахи, свої звуки, своя вологість і сухість.

Біля озера Глибоке, на пісищах, дуже часто сіяли колгоспний баштан, а тому  серпневими, уже прохолодними ночами, ходили до сторожів і вони частували нас кавунами та динями, та й самі приходили з гостинцями до нашого табору. Саме тут, на луках, ми спостерігали схід сонця у всій його красі. Воно виринало з-за ріки, ясне, чисте, ніби скупане в річковій купелі, що парує густим, білим, як молоко, туманом. Я дивився на цю картину й насолоджувався нею глибоко й трепетно, ніби молився.

І кожен із нас, хто водив коней у нічне, сьогодні, вісімнадцятого березня, згадає ту прекрасну мить, і ніби побуває в гостях у далекої казки.