Олександр Токар

Шостого лютого за народним календарем – день Оксани. За ним передбачають погоду наступної пори року: яка Оксана, така й весна.

Готуючи мене до школи, матуся каже: зайдеш до тітоньки Оксани і привітаєш її, вона ж бо сьогодні іменинниця. Поглянувши у вікно додає: нині Оксана похмура і непривітна. Отака й весна буде.

Погода й справді якась непевна: курить-мете хурделиця, двір у заметах, але морозу немає, схоже, до вечора буде відлига.
Зате сама тітка Оксана – як рання весна: світла, усміхнена, щиро стрічає мене, кладе в торбину пиріжок і рум’яне яблуко на гостинець.

– А мама казала, що ви сьогодні сумні та непривітні, – зауважую. – І весна така буде.

Тітка посміхається:

– Так то ж вона не про мене, а про погоду. Але я не вірю в прикмети, – каже Оксана – Ще моя бабуся говорила: “Лютневі прикмети – метелиці та замети”. Утім, придивляйся до погоди, примічай, перевіряй. В житті все знадобиться.

Через багато років по тій розмові кажу: я вірю прикметам народного прогностика, бо в ньому зібрано досвід багатьох поколінь наших людей.

Отож вірю, що коли на Оксани день ясний, тихий, то й весна буде гожою, якщо в середині дня – сонце, то й весна рання, а коли курить-мете – холоди затягнуться надовго.

А ось кілька лютневих прикмет давно перевірених мною, які завжди збуваються: білі хмари в небі – на мороз, ясні сутінки увечері – на холоднечу. Червоний вогонь в печі – на мороз. Або ще таке: півень опустив хвоста – на мороз. Зимовий туман стелеться по землі – на відлигу.