Олександр Токар

Комусь подобається травневий сад, коли стоїть він, як молоком облитий, – весь в цвіту, а комусь – липневий, коли тут наливаються соком яблука та груші. А я люблю приходити сюди пізньої осені. Дерева струшують ошатне вбрання, і коли останній листочок човником падає на землю, а поміж яблунь проростають сизі кущі туману.

Йду по коліна в листі, в саду жовта тиша. З видолинка, куди збігають яблуні та груші, тягне вологою прохолодою. Осіннє сонце гойдається на гілках, спиває тумани й росу. Раптом спиняюсь вражений: на одній з гілок висить червоне яблуко, прив’ялене першими морозами. Яблуко холодне, сік аж зуби зводить, як вода, щойно витягнута з криниці. Ось за ці дарунки люблю прийти до осіннього саду, люблю, коли він увесь світиться, і за ним, на луках, відкриваються далекі блакитні оболоні.

А нещодавно зустрів і свого кревного однодума. Це – агроном господарства у селищі Петриківка Володимир Архипович Булах.

– Коли був малим, – згадує Булах, – мене заставляли корову пасти. Надворі вітер шелестить, листя падає, а я вкрився з головою і чую, як біля мене корова рве траву зубами.
– А ви любите пройтись осіннім садом і знайти в ньому яблуко, останнє яблуко осені? Яке ж воно добре?
– Зимове яблуко найсмачніше тоді, як воно одне висить, тоді, як його зірвеш, – каже Володимир Архипович.

Листопадовий день – що заячий хвіст – короткий. На годиннику – ще полудень, а вже починає сутеніти. На дерева, на опале листя лягає густий туман. Володимир Архипович торкається гілки яблуні, і з неї струшується роса. З цієї роси, каже агроном, будуть зав’язуватись яблука.