Олександр Токар

Над полями і луками, над гаями та дібровами, над усім білим світом пливе пізнє бабине літо. Снує одвічну срібну пряжу, чіпля її на дерева й хати, вплітає у дівочі коси. Дні стоять тепер у шелестах золота. З кленів, лип, берестків і беріз спускаються живі зорі, кружляють між гілками і встеляють землю багряним покровом.

Іду міською вулицею і зупиняюсь, вражений побаченим: високий розлогий клен весь у золоті, а поруч молода вербиченька стоїть – зелена, ніби зараз не жовтень, а тільки початок літа. І ночі стоять хоч і холодні, але по-літньому гожі, всіяні зорями, як шипшиновим квітом.

Поміж зорями, бачу, вільно пливе червона крихітка – супутник Землі. Спокійно так, без остраху, проплив під Великою Ведмедицею, а та, хоч і помітила його, але ніяк не зреагувала, тільки блимнула світлим оком. Уранці на пожухлій травиці вже не роса блищить, а сива паморозь. В тумані жовтіють пригнічені морозцем чорнобривці, пломеніють айстри і пізні троянди. Горді майори стоять, як на параді: високі, стрункі та міцні, що й під вітром не схиляться.

Встає пізнє заспане сонце. Його навкісні промені підсвічують шатра дерев, і вони спалахують казковим полум’ям. Ранок випогоджується, і над полем та дібровою, над річкою й очеретами пливе бабине літо. Його подарував нам жовтень, щоб порадувати нас перед холодами, перед довгою зимою.

Отож і кланяємось йому: не відпускай, добрий зазимнику, від себе бабиного літа, хай воно побуде у нас ще трохи.