Олександр Токар

Надворі серпень, спека. Літо уповні, але давайте вийдемо на луки, і ви самі переконаєтесь: літо вже, як то мовиться, вертається з ярмарку. Густо пахне буркун, розквітли сині озерця петрового батога, на луках, де сухіше, розкошує біла ромашка, і вже пішла в ріст отава замість скошених на початку червня трав…

А на озерах уже гуляють молоді виводки диких качок. Їх ніхто ще не лякав пострілами з рушниць, а тому вони сміливо грають на плесах, пірнають у воду і вихоплюються з неї, весело крякаючи на всі луки. Береги озер поросли густим очеретом, рогозом, оситнягом, тут, в густих заростях очеретів, ми хлоп’ятами ловили рибу підсаками, сорочками з зав’язаними рукавами і просто руками. Ловили карасів, линів, попадалась і зубаста щука, і в’юн.

У неглибокій заплаві стоять лелеки, і варто було якійсь малій рибині запливти у лепеху, що густо вкрила дно заплави, як бусел спритним і точним ударом дзьоба вихоплював рибину і швидко ковтав. Лелека вже навчає молодих дітей своїх літати, гартувати крила, набирати сили перед тим, як покинути цей край і полетіти на зиму в далеку Африку на болота річок Нігеру і Нілу. За кілька днів лелеки збиратимуться в далеку дорогу за моря й гори. Отож, котить літечко до осені.

А тепер пішли в поле. Тут ще жнивують, і з краю в край загінок пливуть комбайни і жатки. Ось бачу: комбайн зупинився, до нього швиденько під’їхала машина, і в кузов її полилось золоте зерно. Я не боюсь ніби вже й зачовганого епітета “золоте зерно”. Цього літа хліба вистигали під пекучим сонцем, на сухому вітрі, а це якраз ті умови, щоб зерно було з гарними хлібопекарськими якостями, щоб вийшли з нього й пухкі буханці, і короваї, якими стрічають молоде подружжя. Тож не гріх назвати таку пшеницю золотою.

Цієї пори картина жнивного поля швидко міняється: вранці поле шумить густими хлібами,а увечері вже пахне стернею. Уже на ньому рівними рядами стоять копиці свіжообмолоченої соломи.

Хто хоч раз вдихнув запах стерні, той ніколи не забуде жнивного поля. Я ж як почую цей аромат, так і згадаю наших давніх косарів, які в перші повоєнні літа косили хліб лобогрійками, в’язали снопи й скиртували їх на току. А вертали з поля, співаючи пісень. Одна з них не вивітрилась з пам’яті і донині:

Ой, заспіваймо, хай нас дома почують,
Хай нам вечерять готують.

І досі не перестаю дивуватись: їхали зі жнив утомлені так, що й вечеря не мила, але ж співали! Чи то картина жнив радувала людей, чи хліб надихав їх, що вони і втомлені співали, чи, може, такий характер українця, що без пісні не може.

Ще стоять гарячі жнивні дні, але осінь уже заявляє про себе і прохолодними ранками, і першими жовтими листочками на деревах, і тим, що вже замовкли зозулі та солов’ї, а під серце вже запливає легка тривога, причину якої важко пояснити. Либонь, уже осінь потихеньку стукає в душу людини.
Але ще рано сумувати, чекаючи осені. Ще ж бо стільки яскравих фарб у природі. І світла, й тепла ще стільки, скільки хочеш.

Та й осінь прийде не з порожніми руками: з яблуками, помідорами, кавунами та динями. А головне – з багатим хлібом.