Олександр Токар

Свято – це завжди радість, але Маковія вважається першим осіннім святом, отож разом з радістю є в ньому й присмак журби. Ми прощаємось з літечком, з теплом, із птаством. Пливе серпень до затоки вересня й веде за собою журавлині і лелечі ключі.

У нашім селі Маковія називали ще й жовтим святом. Як зараз бачу: жінки, чоловіки, діти з букетами чорнобривців, календули, її ще називають купчаки, з голівками маку йдуть до церкви на пообідню службу. У нас вдома за образами висів букет посвячених чорнобривців та васильків. Коли діти хворіли, з них робили відвар і купали малечу.

Весною дівчата вплітали сухі квіточки в коси, щоб були пишними та гарними.

При згадці про Маковія у багатьох моїх ровесників стає солодко в роті. Адже саме цього дня наші неньки готували так звані шулики. Це такі коржі, спечені з пшеничного борошна, дрібно покришені і залиті густим медом та ще й приправлені товченим маком.

Мої сусідки, незабутні тітки Харитина, Федорка, Векла, Наталка, Мар’яна пекли ще й маковики – смаковиті українські коржики. З тими коржиками ми йшли на луки прощатися з пташиними зграями, які готувались у вирій. Там старі бусли з молодими виводками оглядали рідне довкілля. Ми не пізнаємо нашого лелеки: зовсім недавно він радісно стрічав нас клекотом у рідному гнізді.

Тепер бусел зажурений, сумно позирає на рідне болото, острівці на мілких плесах. Лелека – один з ранніх птахів, що з цього часу вже готовий відлітати, бо вже, як казали, “Святий Спас приготував усього про запас: і дощ, і вітер, і холод, і тепло…”