Олександр Токар

До цього дня в нашому селі не виставляли подвійних вікон. Дядько Остап Гоголь казав з цього приводу: “До Федули ще не раз морози були”. Ну, а прийшов Федул і тепло роздув. На Федула – 21 квітня – дуже часто буває сонячно і тепло. І ми ходимо з мамою та братиками садити картоплю на город. Гляну вправо й бачу: на городах аж до левади пораються люди, а вліво подивлюсь – та ж сама картина. Садять картоплю, сіють буряки, цибулю, іншу городину. З неба ллються потоки блакиті і сонця, десь у високості завис жайворон. Снує срібні нитки, сплітаючи їх у сітку, щоб у неї ловити сонце і довго не пускати його на нічний спочинок.

Починаємо і ми садити картоплю. Вона добре поключилась, вже сама проситься під лопату. А ту, що не пустила ключок, ми збираємо в торбину, і коли її набереться з добрий десяток, шлемо найменшого нашого братика, Василька, в глинище. Там він збирає суху травицю, корінці старих дерев, хмиз, розпалює багаття. Коли з’явиться примітна купка жару, хлопець кладе в неї картоплю і чекає, поки вона не спечеться. Готову вигортає на траву, складає в торбинку, і мчить на город. Господи, яка це прекрасна страва – печена картопля, та ще присолена, а ще краще з присмаженим на хворостинці салом. За цю смакоту ми й любили і садити й копати картоплю. І мама приєднується до нас, і згадує своє дитинство, коли й вона в наших літах пекла картоплю.

Але час не жде. Треба садити ярину, щоб упорати город. Непомітно спливає день, і вже в густому квітучому тернику озивається соловей. Голос у нього чистий і молодий, адже клопоти у птаха ще попереду, коли на світ з’являться солов’ятка. А зараз він ще веселий, витворює такі колінця своїм голосом, що заслухаєшся.

Настає вечір, смеркає, але Федул таке тепло за день роздув, що й у присмерку жарко. Стелемо на долівці в хаті кожух, падаємо на нього, вкриваємось рядном. І вже ніби здалеку чуємо, мама каже будемо вечеряти. Але ми з головою пірнаємо в сон.