Олександр Токар

Сьогодні Маріїн день. Скресає крига на річках, розливаються води на чотири броди. Цієї пори моя тиха і лагідна Оріль забуває, що вона така собі невеличка степова річечка. Вона уявляє себе Дніпром і розливається луками, дібровою, входить у заплави. На Марії, бувало, йдуть наші мами побіля луків та й заводять: “Розлилися води на чотири броди. У першому броді соловей щебече, у другому броді зозуленька кує, у троетьому броді конечок заржав, в четвертому броді дівчинонька плаче”. Я тоді лише дивувався: чому це в наших співачок воложаться очі? Лиш через багато літ зрозумів, що це пісня про жіночу та дівочу долю. Бо коник заржав – то воїни пішли в похід, а дівчина плаче, бо зосталась сама, і хтозна, чи вернеться милий з війни, чи накладе головою в чужій сторононьці.

Дуже швидко прошумлять таловоди, жарке весняне сонце вип’є воду з озерцят і тоді наші луки за селом, галявини у діброві вкриються густими травами, з-поміж яких – острівці білої ромашки, першоквіту, анемони, блакитних дзвоників. І тоді вже інші пісні лягають на мамині вуста: “А в нашого шума зелена шуба, а шум ходить по діброві”.

На луках ще мокрувато, але з кожним днем земля тужавіє. І за якийсь тиждень-два по Марії тут запалахкотить розмаїття одягу косарів, гребців та скиртувальників. А луки живосилять піснями, веселим гомоном людей, що заготовляють пашу. Таке видовище завжди одухотворює чутливу душу.