Олександр Токар

Якби мені довелось малювати портрет жовтня у вигляді поважного чоловіка, він би вийшов у мене з розкішною жовтою чуприною, а збоку на капелюсі – кетяг густочервоної калини, а очі мав би сині-сині, глибокі, як небо у пору старого бабиного літа.

Справді, пора нині блакитно-жовта. Небо ллє на землю густу холодну синяву, а по лісах, у парках і садах ходить щедрий чарівник. Там, де він побував, спалахнули жовтим полум’ям клени, берези, груші. Цієї чарівної пори я йду луками до своєї діброви, що притулилась на березі Орелі. Я знав діброву у весняній красі, бачив у розкоші літа, а нині вона стоїть у золототканій киреї. Тихо в діброві, затишно, спокійно, Ще не так давно тут відпочивали зграї шпаків, які відлітали до вирію, кричали сердиті сороки, а зараз – тільки сумний шерхіт лмстя, що опадає з гілок. Сідаю під старою грушею, де під густим покровом вилежуються грушки. Вони струмлять терпкий осінній аромат. Кажуть, ніби ці груші садили ще запорожці – а в цих краях була Орільська паланка.

Так ось козаки заготовляли вилежані груші і варили з них чудові узвари. Цілющі напої допомагали товариству у походах, оберігали від різних хвороб. З боку річки легенький вітерець доніс запах смаженого сала. Йду туди і ось уже бачу на березі двох чоловіків з вудками. Неподалік старого дуба багаття. Над корчуватим вогнем висить казан. Схоже, в ньому допріває каша. – О, буде у нас і третій, – каже старший чоловік, посміхаючись у густу підківку вусів. Ось так несподівано для самого себе я скуштував рибальського щастя – густого смачного кулешу.

Мине ще кілька днів, і жовтень випустить на волю табуни холодних вітрів, і вони, мов розсідлані коні, помчать на діброву, садки і гаї, швидко викосять листя. Посмутніють дерева, і луки, і весь білий світ. А поки жовтень щедро дарує нам красу.