Зробили все. І вистояли

У кожної людини є свій день, і своя ніч, але ні в яке порівняння не йдуть труднощі й тривоги з тою бідою, що так нагло впала на голови наших людей найкоротшої літньої ночі двадцять другого червня сорок першого. Наше село готувалось до жнив. У дворах клепали коси, і чоловіки вже чули наперед дзвін підтятого пшеничного колосу, пісні перепілки серед ниви, жаркий подих південного вітру. І раптом – війна. Чоловіки пішли на фронт, а село одразу спорожніло, притихло…

Таким воно зосталось і після Перемоги, бо з війни не повернулась ціла рота солдатів з нашого села, і все, що мали робити вони у полі й у дворі, лягло на вдовині плечі. Не йде з пам’яті епізод: кілька десятків жінок – ціла колгоспна ланка- на колінах: бурякових полем, прориваючи вручну зелені рядочки. Або ще: літня ніч, угорі місяць, а на колгоспному полі стоїть гомін: пов’язавши удень снопи, жінки складають їх у копи нічної пори, щоб не осипалось зерно. Згадує моя землячка Єлизавета Євдокимівна Шпильковська: “Усе ми робили, нема того, що б я не робила в колгоспі: і силос топтали, і сіно косили, і скиртували”.

Важко жили. Бо не тільки на колгосп працювали, а й дітей виховували, ставили на ноги. В сорок сьомому році весною рогіз їли та макуху, бо хліба не було, голодували, а все-таки вистояли.

То ж сьогодні, покладаючи на могили фронтовиків букети червоних маків, півоній, любистку і м’яти, згадаймо і солдатських вдів, які зробили не менше, аніж солдати війни.

Відповісти


Warning: Undefined variable $user_ID in /home/otokar/web/otokar.com.ua/public_html/wp-content/themes/toonewsy/comments.php on line 39