Над озером чаєчка в’ється

Весна покликала птахів з вирію. Першими повернулись дикі гуси та качки, чути в небі журавлині згуки, а двадцять четвертого березня вертають степові або ще лугові чайки.

Поки не почую в лузі чаїного крику, не повірю, що прийшла весна. Хоча на озерцях, у торішніх очеретах вже господарюють гуси й качки, але їх мало чути. А вже як прилетить лугова чайка, тоді все довкілля оживає. Я з дитинства люблю цю пташину, може, не стільки люблю, скільки жалію, бо коли б не побачив її, завжди вона печальна, завжди жаліється на свою долю. Недарма і в народній пісні про чаєчку багато суму та печалі: “Над озером чаєчка в’ється, їй ніде, біднязі, прожить”. Або: “Ой горе тій чайці, чаєчці небозі, що вивела чаєнят при битій дорозі”.

Я чув ці пісні в різних ситуаціях. Співали їх і ввечері на гуляннях, і як їхали в поле чи на сінокіс, навіть на весіллях. Щоправда, на весіллі заводили їх десь на другий, третій день гулянь, коли молодих за столами вже не було, а тільки гості. Вони добре знали, що подружнє життя не таке вже й сонячне, яким здається в день весілля.

У подружньому житті, як на довгій ниві: не пройдеш, не вколовши п’яти. А вже найбільше пісень про чаєчку співали наші матері. Бо ж пісня про них, про одиноких жінок, які народили дітей, а на старість залишились самітніми, бо діти розлетілись по всьому світу, а матерям залишається виглядати їх з далекого краю.

…Йду весняними луками. Угорі крізь хмари пробивається сонце. Раптом з-під ніг здійнялась сіренька пташина й озвалась жалібним голосом. Вона то підлетить угору, то сяде неподалік, ніби намагається відвести мене убік від гніздечка. Не бійся, не зачеплю твого гніздечка, твоїх діток, моя печальна лугова чаєчко.

Відповісти