Олександр Токар

У нашім краї, на Приоріллі, в усі часи, навіть жорстоко атеїстичні, люди не забували й не цурались давніх народних традицій. Так було щоразу і на свято Івана Купайла.

У ніч з шостого на сьоме липня хлопці та дівчата влаштовували цікаві обрядодії… Отож увечері ми приходили до річки, збирали хмиз, корчі біля старих верб, лаштували багаття. Тим часом дівчата, назбиравши квітів і трави, плели собі віночки. І ось згасав останній промінчик сонця, надворі сутеніло, у небі засвічувались зорі. Парубки розпалюють багаття. Сухе галуззя спалахувало високим полум’ям, та ще вище здіймались жарини з багаття, ніби намагались долетіти до неба і там стати новими зірками. Від вогню багаття небо робиться чорним. Темною стіною стоять очерети на Орелі, раз у раз скрикує качка, або інша птиця, на широкому плесі скидається велика риба. А ми, малеча, злякано горнемось до гурту парубків та дівчат, боячись, що то не птахи кричать, а відьма, яка, за повір’ям, обов’язково присутня на цьому дійстві.

І ось починається найцікавіше. Хлопці, парубки, всі, хто прийшов сюди, розганяючись, стрибали через вогонь. Треба було перелетіти через багаття і не вскочити у вогонь. Траплялось, що полум’я хапало нас за холоші штаненят, і ми тоді швидко бігли до річки, аби вмочити одежину у воді. Найсміливіші дівчата й хлопці брались за руки й парами перестрибували через багаття. Потім дівчата пускали за водою віночки, завбачуючи собі подружнє життя: втоне віночок – дівуватиме чорнявка цілий рік, попливе за течією – чекай освідчення в любові, або готуйся зустіти сватів.

Потім бігли до річки купатись. Вважалось, що цієї ночі вогонь і вода очищають людину і від хвороб, і від гріхів.

Ось вогонь багаття повільно згасає, і лише окремі гілочки спалахують у попелі. Парубки дістають зі схованки вино, дівчата й молодиці подають вареники, коржики, і присутні на обрядодійстві починають чаркуватись. А потім виявиться, що хтось з парубків приніс гармонію, і ось уже від річки і аж до найвіддаленішого кутка на селі чути веселу музику, сміх. Наспівавшись і натанцювавшись, повертали десь на світанку. Назустріч нам уже йшли бабусі, які збирали подорожник. Сушений, настояний на горілці та вині, він був у селянській сім’ї помічником від багатьох хвороб. Особисто я й досі подорожник, зірваний у ніч на Івана Купайла, настоюю на горілці. І не знаю кращого засобу при порізах та інших ранах. А ще люди з прадавніх часів вірили, що коли піти в ліс проти Купайла, то можна побачити, як цвіте папороть – квітка щастя. Існує легенда: коли зірвану квітку сховати за капелюх, то пощастить знайти під землею золотий скарб. Але, мабуть, нікому не вдалось ні квітку папороті знайти, ні золото відкопати. Все приходить до людини в роботі: і статок, і повага інших, і все, чим живе людина. До Івана, кажуть, баба борошна не мала, а на Петра, себто через тиждень, пирогів напекла. А де взялась мука? На Івана нажала, а на Петра напекла. Ось де взялись пироги. Працею заробила.

І насамкінець таке: колись на Купайла ми, юні, співали: “Ой, Петре-Іване, вже наша пісенька минає, половини літечка немає”. Співаючи її, я сміявся і радів. А тепер, як згадаю святкове видиво купальської ночі, сумую. Бо вже усвідомив, що пливли за водою не тільки дівочі вінки, а й літа наші молодії. І все ж на тих святах душа прилучалась до високих духовних начал поетики українського нашого народу.