Олександр Токар

Чотирнадцятого січня Новий рік за старим стилем, або ще Василі. Напередодні увечері я просив маму: “Збудіть мене рано-рано. Хочу бути першим посипальником”. І ось ще й на світ не благословлялось, а я вже стукаю у вікно сусідки Харитини: “Благословіть посипати”, – і заходжу до оселі.

Цієї ночі дядько Юхим не зачиняє двері на засув: злодіям брати нічого, а добрі люди хай заходять. Переступаю поріг і не впізнаю хати: Харитина заквітчала її білими рушниками, на покуті – ікони блищать, стіл застелений вишитою скатертиною, а на ній біла паляниця з дрібком солі. Сиплю на покуття зерно, співаючи: “Роди, Боже, жито-пшеницю і всяку пашницю, коноплі під стелю, а льон по коліна, щоб у вас та ваших дітей голова не боліла. З Новим роком та з Василем”. Розчулена тітка Харитина дає мені гроші, обдаровує пирогом з яблуками.

Виходжу з двору і вже чую, як до сусідньої хати до дядька Максима йдуть посипальники. Біжу до них, бо знаю, що там не тільки обдаровують ласощами, а й розповідями про цікаве. Максим уже сидить за столом у вишитій сорочці, його русява чуприна ретельно розчесана гребінцем. Ми обсипаємо його збіжжям, і він задоволено посміхається: “Спасибі, що не обминули моєї хати, привітали з Новим роком. Ану, Федорко, – гукає до дружини, – став на стіл сніданок”. Тітка несе холодець, пиріжки та пампушки, ставить на стіл чвертку для Максима.

Після чарки він розповідає, як сам колись ходив селом з ватагами посипальників. Дядько наливає другу чарку, бо на Новий рік годиться пити не одну, а дві, щоб старі в парі жили, а молоді собі пару знайшли. Потім одягається, веде нас у садок: “Будемо завбачувати врожай”, – каже Максим. Вишні, сливи, яблуні стоять в інеї, вгорі мигтять зорі. “Погода на врожай”, – резюмує дядько.

Дивлюсь на припорошений снігом садок. У цю хвилину він нагадує білі вітрила, під якими святитель Василечко в’їжджає в Новий рік.