На луках ромашкових

Наше село хоч і називають степовим, але тільки одна вулиця його виходить у степ, займає невеликий шматочок поля. Решта села – в долині, біля річок Орелі й Кривця, на луках. Село поділене на хутори: Киргизівка, Майдан, Слобода… Весною і влітку наше село заквітчане левадами, гаями, пахучими сіножатями. Коли у травні зацвітають вишні в садках і терен у долинах, пахне весь наш край, увесь світ.

Улоговина біля річки, м’які луки за селом, темний луг біля діброви устелені білою ромашкою і голубою від блакитних дзвіночків травою. Цієї пори, ми, школярики, пізно вертались додому. Ходили ми до школи в сусіднє село, і дорога нам слалась через луки. В ромашковій гущавині складемо, бувало, торбини з книжками, а самі розбредемося по луках збирати хто півники, хто червоний мак-кров’янець, той, що приносить весну, загадуємо на ромашці “любить-не любить, серце голубить”. Дівчата плетуть собі віночки, одягають їх у коси. У такі хвилини вони здавались нам героїнями, що прийшли з добрих старих казок: такі вони були гарні, привабливі та чарівні.

Тут, на луках, нас, бувало, заставали перші весняні молоді громи, перші весняні зливи. Ми не ховались від них, бо нікуди було сховатись. Наші луки були такі широкі та безкраї, як небо. Але ми й не боялись дощу. Навпаки, віддавали дівчаткам свої піджачки й полинялі картузики, а самі, взявшись за руки, водили під молодими громами коло, приспівуючи: “Роси, роси, дощику, ярину, рости, рости, житечко, на лану”.

Кажуть, ніби перший весняний дощ – блакитний, і від нього ростуть. А тому всі ми завжди вискакували під зливу і підставляли під неї свої чубчики, щоб кучерявились, щоб росли густими й красивими. І справді,  багато моїх ровесників мали гарні кучері, такі, що багато дівчат мліли від них.

Нещодавно я пішов у гості до ровесниці, і вона мені знайшла старі фотографії: подивись, мовляв, згадай наші літа молодії. Дивлюсь: серед безкрайнього лугу в ромашках сидять Боря Найда, Надійка Бережна, Любонька Найда. І мені важко сказати, хто тут гарніший: білі ромашки на луках, чи мої любі ровесниці. І ще одне пригадую: частина нашого села виходила на приорільські луки.

Там, на луках, стояла хата Таїсії Олексіївни і Василя Григоровича Бандурів. На весняному вітрі дзвенить їхній садок, а двір зелений,

встелений споришем. За двором дядька Василя гарно цвіли рожеві й сині квіти. З луків біжить їх донечка Валя. Під лісом вона назбирала суниць, рот її, губи червоні та соковиті, як суниці. На траві блищить росиця, а тому ноги дівчинки мокрі, на литках залишилась тоненька травиця. Мати хапає донечку на руки, витирає їй ніжки, щоб литки не потріскались від гарячого вітру і талої водиці.

Відлетіли весна за весною, і вже життя розправило моїм ровесникам кучері, посріблило їх. І всі ми тепер сиві, як житечко на серпневому лану. А як зберемось, буває, разом біля річки чи на березі якогось озеречка, наша сивина розтане, ніби дим. І трави пахнуть мені, як далека молодість. Йду по ромашкових луках, і доріжка веде мене в дитинство, до рідних полів, до гаю, у діброву, яка зеленіє на розкішних луках біля найдорожчої ріки нашого життя – Орелі.

Відповісти


Warning: Undefined variable $user_ID in /home/otokar/web/otokar.com.ua/public_html/wp-content/themes/toonewsy/comments.php on line 39