Не журись, моя біла хато

Восени мою хату важко впізнати.

Стіни її, помазані матінкою влітку, втрачають білий колір, посивіла стріха стає чорною. А вікна, в яких ціле літо гостювало сонце, плачуть холодними сльозами. Сьогодні білим акаціям, які ще не так давно стояли в шапках густого листя, соромно бачити себе голими й холодними. В цей час у природі не почуєш жодної теплої мелодії, крім звичайного для листопада гомону безлистих гілок.

Осінній ранок холодний, вулиці села тонуть у такому густому тумані, що його можна погладити рукою. Але доторкнись до нього, й рука стане мокрою, ніби ти провів нею по росяній траві. Сумовита хата моя дивиться на мене чорними вікнами. У їх глибині я бачу, як осінній вітер гойдає прутики кущів, де тріпочуться ріденькі листочки, схожі на дрібні жовті монети. Налітає вітер, і ті листочки злітають з гілок і, кружляючи, опадають на землю.

Холодно й сумно на душі цієї осінньої пори. Але я згадав мамині слова: “Любив весну й літо, полюби й осінь”. Від неї нікуди не втечеш, не сховаєшся, як від старості. І я люблю тебе, листопаде. Можливо, не так, як літо, але ж є щось принадне і в твоїй похмурості. І я вже чую не схлипування осіннього вітру, а мелодію дівочої пісні, що плине над весняними садками, кличе кудись удалечінь. Пісня осипається на серце пелюстками квітучого дерева. Крізь той квіт, крізь далекі літа долинає напівзабутий дитячий сон, який пахне ромашкою, і євшан-зіллям, і чимось таким, що не вимовити словом, а тільки серцем.

Відповісти