Горнусь до тебе, рідне село

Цієї пори, між літом і осінню   , мамина хата пахне  хлібом, і медом, і скошеним полем. А нещодавно ж село облягала добра, колос у колос, пшениця. Та ось настав день, коли несуть вулицею важкий пахучий перший сніп. І тоді хати, й городи, й садки, і люди ясніють від золотих колосків. З того дня село забуває про спокій. У полі гудуть комбайни, залито пшеницею комори.

На току порядкує дід Іван. Колись він був знаменитим косарем, жнивував лобогрійкою, а я, школярик, носив йому і в’язальницям холодну криничну воду. І ось через багато років приїжджаю на тік, і старий Іван бере мене за руку, веде до вороха пшениці. Дивись, каже, яка золота пшениця. І його очі воложаться сивим блиском.

Старий радіє мені, бо це ж будуть спогади про молодість, буде чарка.

Обідньої пори сідаємо за стіл, баба вносить з чулану білу, як липневе сонце, хлібину.

– Ану куштуй, – каже Іван, – подаючи мені добрий окраєць. Все життя його баба Марія пече хліб для дитячого садка й польової кухні, для школи  й на весільні столи. Такий хліб, що його ніколи не наїсишся. Хвалю бабусине творіння, а дід підсміюється: колись пекла кращий. “Чим кращий, діду Іване?” “А тим,- відповідає старий,- що руками косили, молотили. З-під комбайна не такий.” “Еге,- заперечує баба,- це тому, що ти молодим був і головним чоловіком на жнивах . То був твій хліб. А зараз вийшли комбайни в одне поле, два-три дні – і вже скосили, обмолотили й переїхали на інший лан. Не встигнеш хліба напекти жниварям, а вони вже й останню загінку впорали…”

…Виходимо за поріг, дід проводжає мене на електричку. Прямуємо через поле. Віддавши людям і колос, і зерно, й хліб, воно відпочиває у святочному спокої. З долини, пригорнувшись до синьої річки, стоїть село, теж відпочиває від праведних жнивних трудів.

Горнусь до тебе, рідне село, серцем і душею, і спасибі тобі за добру ласку, за те, що годуєш світ хлібом…

Відповісти