Липень скирти кладе

Спитайте у нашому селі про дядька Єгора Бережного, і людина пожвавішає: “Єгор Савич? Та хто ж його не знає? Це ж майстер-скиртоправ”.

Перед жнивами дядько гострив коси для лобогрійок і комбайнів. Пісна, скажу вам, робота, сам крутив йому точило. А коли з-під комбайнів з’являлись копиці соломи, дядько як на світ народжувався. Співав, жартував. І ось бригадир загадував наряд: скиртувати. З усього поля до ферми  чи на околицю села тракторами, кіньми й волами тягли копиці. Єгор Савич ставив у ряд сімох чоловіків та жінок, і вони по ланцюжку подавали йому вилами оберемки соломи.

Дядько, як муляр, що кладе будинок, придивлявся, чи рівно йде стіна скирти, чи добре втоптана середина. Це щоб і вітри не кучерявили скирту, щоб вода під час дощів стікала з неї. Час від часу він спускався на землю, обдивлявся  скирту зусібіч, палив цигарку й знову по драбині підіймався на скирту.

Сонце пече немилосердно, над скиртувальниками стоїть жовтувата курява, пил заливає очі, а дядько ніби й не помічає цього: кладе солому, та ще й співає:” Поза лужком зелененьким брала вдова льон дрібненький”. Промчав приміський поїзд на Красноград – машиніст привітав дядька довгим сигналом паровоза, курить валка автомашин у напрямку до елеватора – водії сигналять Бережному, а він махне вилами, посміхнеться й кладе свою скирту. Вона в нього виходить висока, довга, красиво опоряджена. А як вертаємо додому з поля, озираємось здалеку на дядькову роботу і бачимо, як у променях призахідного сонця скирти пливуть, ніби кораблі з далекої дитячої казки.

До самої осені кладе Бережний скирти. Вся площа біля ферми і на околиці  села заставлені ожередами соломи. І довго, довго, аж до наступної весни, пахнуть вони неповторними ароматами  жнивного поля.

Відповісти