Радість першого хліба

Що б не робила Марія Ярошенко: чи снопи в’язала, чи скиртувала сіно в лузі, то ніби пісню співала, усе в неї виходило, мов прибране квітом. А вже як хліба напече та ще  з борошна нового врожаю, то кожен у нашій Великій Козирщині хотів покуштувати його. Ось ми приїхали на жнивне поле, розташувались табором у неглибокому вибалку, що поріс вишняком і вербами. Марія Микитівна дістає з рогозяного кошика велику хлібину, закутану в чистий вишитий рушник.

Обережно розгортає рушник, кладе на стіл паляницю і каже мені: “Ану, голубе, полічи, скільки тут нас і поріж хлібину”. А вона, та хлібина, ще тепла, бо тільки на світанку Марія Микитівна вийняла її з печі і загорнула у вишитий рушник. Хлібина аж сяє на столі, висока, пухка. Над нашим польовим станом поплив п’янкий запах свіжого хліба. Жінки підходять до столу і я помічаю, як по щоках в’язальниць котяться сльози.

Сльози радості. Бо ж пережили зиму й весну, безхліб’я, намолотили зерна і спекли хліб. Векла Гоголь, Харитина Бандура, Ялисовета Шпильковська дістають з кошиків і торбин пиріжки, вареники, кожній хочеться похвалитись новою випічкою, порадувати інших і порадуватись самим.

Того дня, хоч палить сонце, а небо плавиться від спеки і ллється на пшеницю гарячими потоками, усім працюється легко й весело. І додому вертають з піснею.

Скільки ж літ пролетіло з тих пір? Уже багато моїх добрих і щедрих селянок, що в’язали снопи у перші повоєнні жнива, спочивають на березі вічності. Але радість свята першого хліба живе в серцях їх дітей, а діти передали її своїм дітям. І коли я почую пісню “І хлібом, і квітом, і прадідом-дідом гріє душу село”, я згадую наш польовий стан, де Марія Ярошенчиха кладе на вишитому рушнику хліб нового урожаю. І чую запах того хліба, і бачу добрі очі жінок, що його спекли.

Відповісти


Warning: Undefined variable $user_ID in /home/otokar/web/otokar.com.ua/public_html/wp-content/themes/toonewsy/comments.php on line 39