Там, де квітла наша весна

Беру відпустку і готовий хоч пішки йти на побачення з моєю незайманою дівицею, красунею Оріллю – степовою тихоплинною річкою, дібровою і луками… Річка одразу пізнала мене, захлюпотіла хвилею, горнеться до ніг. Вода в ній джерельно чиста, видно, як на піщаному дні, біля берега, бавляться маленькі рибки. І діброва не забула мене, хоч і минуло багато літ, як я приходив сюди. Першою побачила гостя сорока і рознесла звістку по всій окрузі.

Стою на тихому осонні, перетрушую весни й літа, що проходили тут. Он біля того озеречка, з поетичним ім’ям Калинове, наші косарі ясними петрівчанськими ранками виходили на розкішні трави, а я у спеку носив їм холодну воду з криниці-копанки. Оріль тут глибока, і ми, хлоп’яки засмаглі, купались у ній, катались на човні в обідню пору.

А ось до того берестка, що похиливсь над водою, прив’язували довгу вірьовку, брали її за кінець, і, розігнавшись, вилітали аж до середини ріки, аби потім шубовснути у воду.

Пізно увечері натомлені косарі варять юшку, ведуть довгі розмови, співають пісень. Коні, що пасуться тут, підходять до людей, жують траву і форкають. У їх великих очах танцює полум’я корчуватого вогню. На сході викочується повний місяць, а я тихо, як у теплу річку, поринаю в сон, щоб уранці прокинутись від легкого шереху кіс і запаху свіжоскошеної трави.

Давно це було, ой давно. Услід за поетом повторю:”Жаль, що до днів тих тепер, як до полюса”.

Осінній день короткий, не встигнеш озирнутись, а сонце вже  виходить на вечірню стежку. Густа прохолода торкається обличчя і рук.

Вертаю з діброви просвітлений і помолоділий. У мене в руках – снопик євшан-зілля – казкової травиці, що росте в полі і на луках, на лісовому осонні. Я везу цей снопик до міста, і він нагадуватиме мені річку і діброву, і доріженьку в пшеничному полі. Він постійно кликатиме до рідної сторони, туди, де вже давно відтьохкало наше дитинство, де квітла наша тепла весна і красне літечко пливло.

Відповісти