Олександр Токар

В усі часи на початку липня в Україні починали косити сіно. Це була важка, але вельми красива, поетично наснажена робота.

Багато стежок ведуть з нашого села: у поле, в діброву, до річки. Але найбільше люблю ту з них, що біжить у луки, до сіножаті. Перейду неглибоку річечку Кривець, яка цієї спекотної пори більше схожа на струмок, і я вже на луках. Це наш приозерний край. У прямому розумінні цього слова. Луки – низина в селі, заплава річки Оріль, і саме тут багато озеречок: Бушлине, Підмогильне, Калинове, Глибоке, Грушеве та інші. Які тут трави!

Нещодавно мій земляк Єгор Лошаденко, людина вельми раціональна, казав мені: вийшов на луки, глянув і впізнав усе, що було тут сімдесят років тому, як я ходив цими луками молодим. І заплакав. Я вже людина похилого віку, а тут усе таке, як було тоді. Ті ж широкі плеса озеречок, тіж очерети й осока. Ті ж горизонти. Навіть місце косарського постою пізнав. Сюди ми приходили з косами, як тільки польовий гороб’ячий щавель викидав волоть. Це був своєрідний сигнал: починати косовицю сіна.

– Ми, – розповідав Єгор Арсентійович, – обирали з-поміж себе отамана, тобто ведучого косаря. Ним найчастіше був Порфирій Майстренко. Людина небагатослівна, але косар, як мовиться, від Бога. Порфирій першим прокладав загінку, визначав час початку й закінчення роботи. Дуже часто, як починалась косовиця сіна, заходили дощі, а тому покоси плавали у воді. Але Майстренко казав: “Хоч сіно й чорне буде, та зима біла – поїсть”.

Косовиця – важка й відповідальна робота, за короткий час люди мали скосити траву, просушити її і скласти в копиці. А тим часом наближалась інша робота, не легша і не менш відповідальна – жнива. За тиждень-два косарі з луків вирушали в поле.