Олександр Токар

В самому центрі села Личкове Магдалинівського району – площа пам’яті. Там стоїть солдат з автоматом у руці. Ліворуч від нього  – мовчазна стіна скорботи. На металевих плитах відлиті імена воїнів. Підходжу до стіни – скільки вас тут, мої земляки. Більше роти набереться. Білани, Шерстюки, Жмури, Дугенці, Бандури, Бережні. Хіба всіх перелічиш. Багатьох знаю особисто, бачу їх молодими, веселими, сумними, бо у кожної людини не щодня світить сонце. Були вони хліборобами, ковалями, працювали на залізниці.

Читаю: Ярошенко Тимофій. І переді мною постає міцний чорнявий чоловік, у нього дуже гарні очі, пишні вуса… Дядько Тимофій здається мені чомусь сумним, ніби він питає мене, як там його син Володя і донька Галя. “Та наче все добре”,- відповідаю подумки дядькові Тимосі. “А дружина моя, Марія?” “Нема”,- кажу. Посивіла вдовою, але виростила дітей працьовитими, добрими, схожими на вас. Пішла вже за вічні строки…

Лошаденко Яків. З першого дня війни на фронті. Пішов і не вернувся, як багато інших людей з села Велика Козирщина. Пам’ятаю, коли ми виряджали батьків на фронт, одна бабуся, виплакавши сльози за синами, причитала:”Та буде вас, діти мої, по горах і долинах, і по чужих країнах”. Як у воду дивилась стара. А Личківська, Козирська, Йосипівська роти зійшлись на стіні скорботи, стали поруч за алфавітом: солдати, матроси, єфрейтори і командири.

Стоять вони, дивлячись нам у серце. Я чую їх голоси: “Дивіться, нащадки, в долоні вашої долі ми вручили прекрасну землю. Вам засівати за нас, вам берегти її, щоб була вона такою, як мріяли ми про неї в боях,- мирною, сонячною, багатою.”

Чуємо вас, солдати Великої Вітчизняної. Нам сьогодні важко, але робимо все, щоб виконати той ваш наказ.