Повернулись довічним болем

У неділю двадцять другого червня сорок першого року в нашому селі грали весілля. А оскільки у селі практично всі родичі, то й на весілля прийшла майже вся Велика Козирщина. У просторому дворі, зарослому кучерявим споришем і калачиками, накрили довгі столи. Та гостям було тісно, і тому вони почали виносити столи за двір, під високі молоді акації. Захмелілі весільчани поставили один стіл упоперек дороги, а мати молодого поклала на нього вишитий рушник, важкий коровай і поставила пляшку темно-червоної вишнівки.

День стоїть теплий і сонячний. У садку зозуля кує на високе жито, а перепілонька за селом нагадує: скоро й жнива. Співає весілля, залите блакиттю і сонцем. Молода в білій сукні наче скупана в щасті. Ось біля столу, що стоїть посеред вулиці, зупиняється листоноша – вона вертається з районного центру, і в неї через плече крутобока сумка з листами і газетами. Названий батько наливає жінці повну чарку, подає рушник. Листоноша мовчки випиває вишнівку, підносить рушник до очей і раптом починає голосно плакати. Здивовані весільчани обертаються до молодиці.

– Людоньки, – вже не плаче, а тужить листоноша, -ми тут гуляємо, а там уже, – показує на захід, – війна. Дядьки, що співали про чаєчку, яка над озером в’ється, обірвали пісню на півслові.

А невздовзі ми проводжали своїх на війну. Старенька бабуся сиділа під такою ж древньою, як сама, грушею, і причитала:”Ой, роде мій, роде, куди ти зібрався, чи на луки косити, чи у поле жати? Чує моє серце, що ніколи вас не побачу, мої рідненькі!” А за ворітьми уже стояли чоловіки з речовими мішками за плечима, а хто просто з кошиками, плетеними з рогозу. Ніби не на війну йшли, а зібрались у поле. Про все вже сказано, нічого не забуто, а батько просить нас, дітей своїх і сусідських хлопчаків:”Ви ж, синочки, не кривдіть ластівочок під стріхою”. Любий наш батьку, чи думав ти, що через кілька тижнів од багатьох стріх залишиться тільки попіл?

І ось ми всією сім’єю вирушаємо за село. Біля дворів стоять дідусі, розіп’явши на сонці білі бороди. І з-під руки вдивляються в тих, кого покликала в дорогу війна. “З Богом рушайте, та живі вертайте”, – наказують їм дідусі.

На битому шляху стоять запряжені парами коней вози. Батьки вмощуються на свіжому пахучому сіні, одвертаючи від нас очі, повні сліз. Валка повільно рушає, а матері, дружини, наречені

ще довго йдуть за нею, махають хустинами вслід, піднімають над головами малих дітей. “Швидше вертайте додому”, – просили хто мужа, хто брата, хто сина… А війна вже дихала в обличчя людей, гримотіла глухим далеким громом.

…Стоїть у центрі села пам’ятник воїнам, а на металевих плитах відлиті імена всіх наших односельців, які зеленого червня сорок першого року пішли на війну, а повернулись довічним болем у серцях матерів і синів.

Відповісти