Спинися мить, коли сади у квіті

Травневого ранку одержую листа від мами.

– Сину, приїжджай, у нас білі ночі стоять, – пише вона. А я вже знаю: зацвіли садки над Оріллю. І дерева стоять такі білі, що й уночі світяться. А тому жду-не діждусь неділі,щоб полишити студентські справи і їхати додому.

Іду з поїзда. Села ще не видно, але вже вловлюю аромати квітучих вишняків. У нашому краї в усі часи любили вишню, а тому садили її біля кожної хати, або й через увесь город ближче до межі садили по кілька рядів дерев. І коли травневої пори вишні викидають білі квітки, здається, ніби від хати пливе на город білий потік.

Сад наш, як і сусідні, дуже старий. Його вишні бачили не одне покоління моїх предків. Тут ніколи не копали землі, а тому вона вкрита дерном. У садку росли дивовижні квіти: дикий мак, ромашки різних видів, травиця, якої ніде не побачите, хіба що в старих вишниках…

Ось уже й село, але хат не видно. Все довкілля у біло-рожевому шумовинні. Навіть хмарки вгорі цвітуть білим квітом. Одчиняю хвіртку, а тут, у палісаднику, дика груша стоїть, висока, розлога і давня, й цвіте великими гронами. Все подвір’я встелене пелюстками. Час ранній, і соловей не закінчив своєї пісні, озивається з гущавини саду.

На поріг виходить мама, і очі її світяться тихим привітом. Я цілую її і помічаю зморщечки на її обличчі. Й думаю: як швидко все минає – і молодість людини, і квіт на дереві, і весна. Лише кілька днів цвітуть садки, а потім струшують з себе білу піну. Та ще довго-довго радітимуть люди квітові у полі, на городі, в лісі та діброві. А ще довше цвістиме в серці спогад про весняний сад, що кипить у білому шумі.

Відповісти