Роси, роси, дощику

Село наше збудоване так, що тільки невелика його частина, а точніше, всього одна вулиця, займає шматочок поля. Решта села – в долині, біля річки й озерець. А тому весною і влітку село наше заквітчане левадами, гаями, сінокосами. Коли цвітуть вишні, пахне увесь наш край, увесь світ. А потім одного ранку прокидаємось п’яні від запаху ромашки. Улоговина біля річки, м’які луки і темний луг біля діброви встелені білою ромашкою і голубою від блакитних дзвіночків травою. В цю пору ми, школярики, пізно вертали додому.

Ходили до школи в сусіднє село, і шлях нам слався через луки. В ромашковій гущавині складемо торбинки з книжками, а самі розбредемося по довкіллю збирати півники, червоний мак-кров’янець, загадувати на ромашках: любить-не любить? Дівчата плетуть вінки, одягають їх на коси.

В такі хвилини вони здавались нам героїнями з добрих казок – такі вони були гарні, привабливі й чарівні. Тут, на луках, бувало, нас заставали перші грози і перші весняні дощі. Ми не ховались від них, бо нікуди, луки наші широкі, безкраї, але ми й не боялись дощу.

Навпаки, віддавали дівчатам свої піджаки й картузики, а самі, взявшись за руки, під веселий молодий грім водили коло, приспівуючи: “Роси, роси, дощику, ярину, рости, рости, житечко, на лану”.

Кажуть, перший дощ – блакитний, від нього ростуть. Ми підставляли голови під зливу, щоб волосся росло густим і кучерявим. Відлетіли весна за весною, вже життя розправило наші кучері, і всі ми вже сиві, як житечко у серпні.

А згадаю ті весни, і пахнуть мені далекі, як молодість, ромашкові луги, і бачу доріжку, що веде мене в дитинство, до рідних полів, до гаю, у діброву, яка зеленіє біля озерець…

Відповісти