Світанків моїх долина

За далекими гонами, аж там, де пшеничне поле сходиться з небокраєм, розташувався польовий стан. Його прикметна ознака – криничний журавель. Саме тут, біля криниці, в долині, ставали табором на все літо жниварі. Частина їх увечері повертала в село, а решта залишалась ночувати в полі. Настеляли дерев’яну підлогу, притрушували свіжоскошеною травою, а зверху напинали брезент. Степова оселя пахла євшан-зіллям, земляним горіхом, деревієм.

Вставали дуже рано, щоб по холодку розпочати косовицю. Небо на сході ще тільки починає жевріти, а погоничі вже запрягають волів, і сонні після короткої літньої ночі скидачі снопів сідають на косарки. Поки приїдуть в’язальниці з села, гектар поля вже встелений снопами. Одразу ж стають до роботи… А ми, хлоп’яки-водоноси, виглядаємо кухарку.

Поки вона одержувала в коморі хліб і м’ясо, капусту і буряки, ми розпалювали кабицю й кип’ятили воду у великому жниварському казані. Скільки пам’ятаю, куховарила в нас у бригаді Векла Гоголь. Тітонька Векла знала секрети найсмачніших борщів, завжди пекла добрий хліб. На обід сходились засмаглі од вітру й сонця косарі та в’язальниці, і тітка Векла всім щедро наливала в миски паруючого борщу, насипала каші. Нагодувавши людей обідом, починала поратись біля вечері. Коли смеркалось, до дівчат у польовий стан приходили дядьки Степан Логвиненко і Єгор Бережний. Один з них косар, другий точив коси до лобогрійок. Степан і Єгор були неперевершеними співаками в селі.

На цілий степ, на всю широку долину лилась їх пісня. А я лежав на копичці сіна, дивився замріяно на зорі. Пісня колихала мене над долиною, піднімала до зірок, а потім легенько опускала на теплу запашну копичку.

Прокидався на світанку. Над стайками полукіпків клубочиться туман. Воли, що всю ніч паслись в долині, стояли зарошені по коліна, спокійно ремигали. Зірки в небі сховались, а схід жеврів багрянцем, віщуючи новий спекотний день…

Відповісти