Коваль кує, як співає

Через ночі й літа світить мені вогник сільської кузні. Вона стояла на вигоні, і ми, хлопчаки, по дорозі до школи частенько заходили до коваля дядька Федосія. В кузні пахло сажею, окалиною, розпеченим залізом. Дядько Федосій був невисокий на зріст, але дужий в руках. Крізь густу засмагу його щоки завжди палали рум’янцем.

Як зараз бачу: коваль вихоплює з горна шматок розпеченого добіла заліза, гукає до помічника: “Бий!” Парубок з силою вдаряв по металу, при цьому з грудей молотобійця вихоплювалось могутнє “гех”. А молоток коваля легко танцював на ковадлі, виспівуючи мелодію якогось танцю. Коли в кузні кували дрібні деталі, скажімо, зубки борін, Федосій давав комусь із нас молот, і ми з гордістю брались за роботу.

Не було в селі жодної сім’ї, яка б не користувалась послугами ковалів: вони робили сапи, ремонтували різне знаряддя, клепали і зварювали перервані коси й серпи. Але за це не брали й копійки, однак на Кузьми-Дем’яна, виряджаючи мене до школи, матінка готувала ковалям гостинець: чвертку оковитої, шматок сала, хліба, цибулину чи огірок, і я ніс дядькові дарунок.

Як завжди, цього дня палало горно, але дядько, чистий, розчесаний, не брався за роботу. Захмелілий, обіцяв навчати мене ковальській справі. Пізніше, в залізничному училищі, я опанував це ремесло, робив деталі, може, де в чому й складніші дядькових, але навчитись вигравати на ковадлі “яблучко”, “і шумить, і гуде”, як це умів дядько Федосій я не встиг. Із заводської кузні пішов до університету. Але робота біля вогню – це найкращі спомини мого життя.

Приїду в село чи на завод, побачу вогник ковальського горна, і тепліє серце – ніби в гості до мене прийшла далека юність…

Відповісти