Багряна осінь сяє в небесах

Щось дивне сталось у природі. Вже й осінь досягла свого екватора, а в садах, у полі й на городі так багато зеленого кольору. Міцно тримається листя на яблунях, пізня груша ще й не думала жовтіти, і лиш діброва моя на березі тихоплинної Орелі поспішила одягтись у жовте плаття. Здалеку вона схожа на жовто-багряну хмарину, що випливає з-за видноколу. І небо над  нею не блакитне, а з багрянцем.

У палісаднику біля нашої хати все літо квітли троянди. У вересні вони обсипались, і кущі приготувались до зими. Але пізніше я помітив, що на кількох гілочках кущів зав’язались бутони, і на початку жовтня, як уже стало холодати, вони розпустились. Стою вражений перед чудом природи: надворі глибока осінь, а в мене у дворі квітнуть червоні троянди кожна як два кулаки…

Цвітуть чорнобривці, майори, кручені паничі. Таке враження, що блакитна хмаринка сіла спочити на садовій огорожі. Можна було б і забути про осінь, та все ж блакитний верес, на квіточках якого бджоли справляють останній банкет, нагадує про те, що це вже останнє цвітіння перед холодною зимою. І вся природа нагадує нам відому квіткову композицію, що символізує незворотність часу.

Людина ще повна оптимізму (жовті чорнобривці, квітучі троянди, зелені паруси яблунь), її корабель ще в дорозі, але гілочка вересу, нахилена по ходу корабля, нагадує з легким сумом про неможливість повернення до минулого, до молодості.

Але життя триває. Осінь хоч і повна печалі, та пишне квітування троянд, чорнобривців, вересу свідчать, що життя прекрасне не тільки в пору весняного розквіту й літнього наливу, але й восени. І хоча ми старіємо, та у свідомості залишаємось молодими.

Відповісти