Галю молодая
Жила колись у нашому селі та ще й на нашій вулиці дівчина Галя. Ніби з пісні вийшла дівчина: коса до пояса, очі карі, брови чорні. Біля Галиного двору завжди були стоптані спориші. Парубки не лише з нашого, а й сусідніх кутків сходились сюди вечорами, тут збиралась вулиця. Грала гармонія, співали дівчата. На той час ми з ровесниками ще не були парубками, але на вулицю вчащали. Я дуже любив слухати пісні, навіть пробував підспівувати старшим.
Якось до нашого гурту підійшла Галя, взяла мене за руку й голосно сказала: оце, щоб ви знали, мій наречений, я чекатиму, поки він виросте. Після цього випадку Галина мати жартома йменувала мене зятем.
Бувало, в’яже за лобогрійкою снопи й гукає мені, водоносові: ану, зятечку, принеси джерельної водиці. Ну а хлопці старші все добивались прихильності дівчини. Якось один з них, Микола, красивий такий, носив хромові чоботи й курив дуже пахучі цигарки, “Казбек”, умовив мене сказати Галі, що він чекає її під вербою на вигоні.
Підходжу до Галі й передаю їй Миколині слова. А вона мені: “Скажи Миколі, що красивий не той, хто красивий, а хто серцю милий”. І ось в одну з неділь пізньої осені на нашій вулиці заспівали гармонії, загули бубни. Їх мелодія привела мене до знайомого двору. Я занімів: Галю віддавали заміж. Вона стояла посеред двору у святковому вбранні.
Якби у її фату одягти сонце, воно б стало схожим на Галю. І так мені гірко було тоді на душі, що я підійшов до Галі і вголос сказав: ти ж обіцяла чекати мене, поки виросту. Захмелене весілля вибухнуло гучним сміхом. А Галя посміхнулась, пригорнула й промовила: я ж тебе все одно люблю.
З тих пір минуло стільки часу, що, мабуть, не вміститься і в п’ятдесят років. Забулись ті далекі вечори, і Галині обіцянки, та коли зачую весільну музику, я заплющую очі і бачу Галю у білій фаті і відчуваю на своєму обличчі ніжне тепло дівочої щоки.