Як незабутня молодість

За вікном ще тільки світає, а в різних кутках села вже чути, як чоловіки клепають коси, співають мантачки в руках дідусів, які доводять робочий інструмент косаря до такого стану, що хоч брийся ним. Адже чим гостріша коса, тим легше йти ручку, класти покоси. І як тільки перші промені ранкового сонця побігли між гіллям дерев, із дворів потяглись косарики. Їх проводжають дружини, матері, діти, благословляючи на добрий початок сінокосу. Іду і я з невеличким, літра на два, алюмінієвим бідончиком, носити криничну для косарів. Криниця на луках, її давно викопав хтось з наших селян. На луках вода неглибока, а тому криниця без журавля. Нагнувся трохи й зачерпнув води.

Переходимо Кривець, невеличку й неглибоку річечку, за якою стеляться аж до діброви, до озер розкішні луки, вкриті густими високими травами. Бригадир наш, Костянтин Арсентійович Лошаденко, виділяє бригадам косарів загінки на весь день. Перед тим, як почати косовицю, чоловіки й парубки снідають: хто молоко ранкове, ще тепле, п’є, хто намазує маслом кусень хліба, хто дістає з кошика шматок сала. Воно ж бо кажуть: коса любить брусок і сала кусок, тобто: не помастиш губи салом, не потягнеш коси.

Поснідавши, дядьки закурюють, потім ще раз, для годиться, мантачать коси і лаштуються до загіни. Як зараз бачу: стали в ряд високі, плечисті сильні чоловіки, красиві парубки. Першим – дядько Порфирій Майстренко: кремезний, гарний з виду чоловік. Він завжди ходить попереду косарів, бо вмів робити цю нелегку роботу – косити. Він так любив її, що кращої праці для нього не було. За ним ішли Юхим Бандура, Федосій Телятник, Остап Гоголь, Максим Бандура, а далі- молодші косарі: Микола Масенко, Михайло Костюченко, Іван Костюченко.

– Боже, поможи і благослови, – казав дядько Порфирій і змахував косою. Ожили, заспівали луки, лягли услід косарям покоси. Трава м’яка, шовкова. Падаю на покіс і чую запах м’яти, подорожника, іще чогось терпкого, невловимого, що бентежить душу. Дядько Порфирій озирається назад: чи не відстав хто з молодих. Помітив, що останній косар збився з ритму, втомився.

– Трохи спочинемо, – каже він косарям, бо до обіду ще далеко.

– Водички! – гукає котрийсь з косарів, але Майстренко заперечує: почекай, бо вода знесилює косаря, та й піт заливатиме очі. Косарі, спираючись на кісся, відпочивають. Тим часом Майстренко витягає з торбини, що висить у нього з кишені, брусок і мантачить косу. Це сигнал для інших: робіть так само, бо зараз підемо далі.

А сонце підбивається все вище й вище, вже спадає роса й косити стає важче. Тоді бригадир гукає: привал! Косарі важко опускаються на покоси. Хто закурює, хто, розкинувши руки, горичерева лежить на траві, жуючи стеблинку. А я тим часом біжу до криниці, наливаю повен бідончик води й несу дядькам. Вони смачно п’ють холодну, як роса, водицю, задоволено крекчуть, а напившись досхочу, виливають мені за комір сорочки й на голову рештки води, промовляючи: щоб волосся кучерявилось і сам ріс великим і сильним, як косар.

За кілька днів, як прив’януть покоси, на луки виходять жінки, молодиці, дівчата з граблями та вилами. І тоді вусе довкілля цвіте білими хустками, різнокольоровими кофтинами, дзвенять піснями. Жінки складають сіно в копиці, а потім скиртують.

…Через далекі гони життя чую мелодії дівочих пісень, що піднімали мене, малого, на свої крила і несли за річку, за діброву, у далекі невідомі, але безумовно красиві далекі краї.

Звичайно, сьогодні на луках і на посівах багатолітніх трав працюють механізовані косарки, і одна така машина впорує за день стільки трави, скільки добра бригада косарів, було, накошує за тиждень. Але ті люди, хто колись скуштував косарської каші, хто клав покоси на луках, з теплом і зажурою згадують ту пору косовиці як прекрасну мить свого життя, як незабутню молодість.

Відповісти