Олександр Токар

Чотири дороги ведуть з нашого села, головна ж серед них та, що прямує до поля. Саме по ній вирушали наші мами у першу після визволення села від німців орате колгоспне поле. Орали й сіяли коровами. Була, щоправда, пара коней-ваговозів. Їх залишили німці, що тікали від стрімкого наступу нашої армії. Та ще кілька волів, яких жаліли і не впрягали в роботу до початку жнив. То ж основне навантаження лягало на корів і людей. Відпочивши за час окупації, земля дала в той рік непоганий урожай. І ось настала косовиця.

…Увечері напередодні жнив голова колгоспу Петро Дахно загадував на роботу. Під’їхав до нашого двору верхи на коневі, не встаючи з сідла, сказав: “Ти, Маріє, ідеш в’язати снопи, а старшенький твій, це йому скільки – вісім років? – носитиме воду в’язальницям та косарям.

Я знайшов на горищі старий бляшаний бідончик і ретельно вичистив його піском. Наступного ранку з кухаркою бригади Веклою Гоголь їдемо в комору одержувати продукти на обід. Тітка виписує борошно для затірки, шматочок старого сала й кілька цибулин. По дорозі в поле набрали діжку води і приїхали до польового стану. А тут дідусі викопали кабицю для котла, змайстрували довгий стіл і зорали плугом довкруг польової кухні, щоб вогонь,

бува, не перекинувся від кабиці на пшеничний лан.

А сонце уже підбилось високо-високо, пече нестерпно, і вже мої в’язальниці гукають зоддалік: “Агов, хлопче, неси води!”

Набираю повен бідончик холодної води й поспішаю до в’язальниць. Колюча стерня немилосердно впивається в мої босі ноги. Наближається лобогрійка. Порівнявшись зі мною, зупиняється. Жадібно п’ють воду в’язальниці і косарі. Прямо з бідончика, нахильці. Косинки, в які запнулись жінки, поприлипали до спітнілих облич, вода ллється на руки й на кофти, але ніхто не звертає на це уваги.

– Та й солодка ж твоя водиця, – вдоволено каже Наталя Субач, витираючи рясний піт чистим фартушком, якого вона ніколи не скидає: чи оре, чи поле, чи буряки копає. Сьогодні тітонька гарно вбрана: вишита кофта на ній, легка спідниця і хустина в горошок. Голова попередив, що жниварів приїдуть фотографувати з якоїсь газети, то щоб були в чистенькому.

А від польової кухні вже пахне смаженим салом та цибулею, а це значить, що тітка Векла доварює обід. Справді, за кілька хвилин над польовою кухнею замайоріла на довгій жердині біла хустка, так звана віха. У такий спосіб Векла сповіщає: обід готовий, випрягайте худобу.

Хлопці-косарі знімають з волів ярма, ведуть у вибалок, де росте польова трава. Натомлені в загінці вони миттю падають з ніг і лежать, важко стогнуть. А куховарка вже насипає нам повні миски затірки, жінки достають з кошиків хто пляшку молока, хто окрайчик чорного хліба, а хто варений буряк. Діляться принесеним, пригощають одна одну.

…Милі вдови, красиві мої землячки: Наталя Субач, Оришка Лошаденко, Ганна Бандура, Олена Найда, Тетяна Костюченко, Шура Заливаха, Ганна П’яних. Як ви тоді працювали на жнивах з ранку до пізнього вечора. А дома ж ще й діти, яких треба було нагодувати, попорати чимало справ. Якось я спитав Катерину Бережну: “Скільки ви снопів нав’язали в ті повоєнні роки?” А та лише посміхнулась: “Якби покласти їх один за одним услід, то вони простяглися б аж до фронту”.

А воно ж і справді так: весь урожай того літа пішов для фронту, для перемоги. Нам не дісталось жодної зернини. Навіть колосків не можна було збирати. Важкий то був хліб. Не раз спіткались воли в загінці, падали на коліна. І парубки, що скидали снопи з косарок, плакали біля них, просили: “Вставай, Лебедику, вставай, Метелику”. Стьобали їх батогами, а самі плакали з жалю до них. Падали в загінці і знеможені на літній спеці жінки, і я біг кропити їх з бідончика холодною криничною водицею. І сам я, втомлений, вдивлявся у небокрай: чи не з’явиться, бува, якась хмарка. Немає, тільки сонце розливає спеку.

Нарешті волів піднімали на ноги і вони поволі тягли косарку далі. Махала крільми лобогрійка, хилились над снопами в’язальниці. А неподалік, на степовому току вже встановлювали молотарку.

…За кілька днів звідси на залізничну станцію вирушали вози-безтарки з першим після визволення нашого краю хлібом.