Олександр Токар

Березневого ранку, лиш підсохне земля, увібравши в себе талу водицю, я вирушаю далеко за місто, у ті краї, де хлопчиною бігав за лошатами, пас корови, купався у чистих і теплих озерах, що синіють за селом. Я не був тут з минулої осені, отож і думаю з тривогою: а чи незбайдужіла моя душа, чи не зачерствіло серце, що завжди було небайдуже до краси Приорілля, дібров, безмежних луків, тихоплинної річки та озерець.

І ось наш приміський поїзд проминув станцію Перещепине, стару вулицю села, що маячить за вікнами вагонів, вискочив на широке роздолля. Вдалині синіє діброва, скупана у весняній воді, і луки й люстерка озер, у які заглядає березневн сонце, милуючись своєю молодою вродою.

І моє серце заспівало як птиця, і я відчув: ніщо не змінилось, ніщо не загинуло, і що не вмерла ота давня радість від спілкування з природою. Моя рідна земля, моя мала батьківщина, мій світанковий край відчинили переді мною свою нестаріючу красу.

Я чекаю-не дочекаюсь, поки зупиниться поїзд на степовому полустанку, по-юнацьки стрибаю з підніжки вагона і мов на крилах лечу через пагорбки-горби туди, на луки, де мріють діброви, лісочки і переліски. Вже пробилась травиця в неглибокій балці, де ми колись з хлопцями напасували волів перед жнивами, де косарі з нашого села вдень клали духм’яні покоси, а ввечері слухали концерти солов’я з недалекого замріяного лісочка.

У когось завмирає серце, коли він побачить гори, когось хвилює урочиста краса південного моря, а мені наймиліше оце степове роздолля, краса мого рідного Приорілля.